Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів

Старша медсестра Ніна Нікіфоровна також заковиляла у відділення. Вона завжди запізнювалася на роботу чітко на 45 хвилин, але ББ в душі сподівався, що колись вона таки запізниться назавжди. Вона окинула всіх своїм фірмовим скляним поглядом Клінта Іствуда, не то недовірливим, не то доброзичливим, від якого хотілося не то обійняти її, не то дати їй табуреткою по голові. Нікіфоровна сунулася по коридору боком, ніби старий западлянський скунс, водночас спостерігаючи за ББ, який оглядав в палаті офіцера. Під ноги вона теж не дивилася, тож цілком логічно зайшла в шафу з ліками та вивернула всі таблетки на підлогу.

— Уть-іть, — закректала Нікіфоровна, зловила за вухо Роушана (таджика, який нон-стоп третій місяць підряд співав пісню «ай ем зе діско таньчор») і копняком запросила його до ліквідації аварії. Роушан співав свою пісню, не розкриваючи рота, і це було подібно на гудіння людини, яка жує шкарпетку і паралельно пробує вести телепрограму. Він продовжив її співати, стоячи на колінах і збираючи колеса, і, повірте, показав себе відмінним селекціонером, бо після обшуку його піжами ми витрясли дві пачки препаратів групи «А», які легко могли вивести зі строю армію генерала Паулюса.

Я частенько ініціював ревізію кишень наших братів з Азії. Не то щоб мені було шкода, що вони проведуть якийсь час на березі Дуже Тихого океана, я просто відповідав за кожну таблетку, а всі вони були на обліку. Дав, наприклад, Гавріличу в пасть пігулку — записав у журнал. А за пропажу двох пачок такої потужної дурі Андрія Вікторовича могли відправити у місця, описування яких не принесло би ні мені, ні вам аж такого естетичного задоволення.

Дуже часто ввечері, слухаючи на Боріному бобінному магнітофоні зразка 1971 року плівки, які мені записувала з польського радіо та надсилала мама, я здригався від стуку в вікно. А відкривши його, прирікав себе на годинний діалог з численними наркозалежними захисниками Батьківщини, що населяли наш госпіталь і просили виділити їм в якості компенсації за важкий трудодень хоч якийсь засіб для стирання пам’яті. Жодного разу я не піддався на провокацію, і зовсім не тому, що був твердим, як Брюс Вілліс. Я просто розумів, що зомбі полізуть звідусюди і зжеруть з таблетками і мене.

— Уть-йопть, — старечим фальцетом Нікіфоровна почала скликати всіх на уколи. Неврологія ненавиділа робити уколи в Нікіфоровни. На то було дві причини:

1) Вона плутала людей і коней.

2) Вона плутала прізвища і призначення лікаря. Найбільше проблем викликали в неї прізвища братів «косоглазих».

— Сухманов, Суканов, чьорт нєрускій, Сучкамаров, — пробувала вона видобути із себе правильний варіант, набираючи в гігантський шприц з гігантської ампули якусь бадягу.

Прізвище нещасного насправді було Уксуманов, він, весь побілілий, стояв у коридорі в очікуванні екзекуції. Одного разу Нікіфоровна впарила йому укол через штани, бо він знімав їх надто повільно, чим здобула собі імідж серйозного фехтувальника. Тепер Уксуманов боявся, що не встигне розвернутися до неї вуликом і з ходу дістане рапірою в живіт або груди.