Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів
- Автор: Кузьменко Андрей
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-03-8650-1
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів». Краткое содержание книги:
2 лютого 2015 року Кузьма Скрябін трагічно загинув в автомобільній аварії.
У цьому виданні під однією обкладинкою зібрано увесь творчий доробок Кузьми — як прозові його твори («Я, „Побєда“ і Берлін», «Я, Паштет і Армія», «Я, Шонік і Шпіцберген»), так і поетичні — тексти пісень (усі твори виходили окремими книжками у видавництві «Фоліо»). У них Кузьма Скрябін постає, з одного боку, оригінальним прозаїком з іскрометним почуттям гумору, а з іншого — глибоким ліриком, що відчуває найтонші порухи душі.
— ОООО! Ніштяк, женщіна, я тя раньше здєсь нє встрєчал, — голосом людини, яка какає раз в тиждень, чітко підмітив він.
— Да я толька сєводня устроілась, — не міняючи позу, десь з-під тумбочки відповіла Жанночка і витягнула алюмінєвий тазік, в якому вони вдвох могли спокійно пересікти озеро Байкал. Кинула туди його штанці, театрально повернулася, аж неслухняна косма волосся, як по сценарію, недбало прикрила їй праве око, і запропонувала:
— Ром, а, Ром, а у тєбя і курточка, чесно говоря, тоже нє альо, давай і єйо простірньом? А? — і тут разом з поворотом її тіла з затримкою в секунду в Ромчика вдарив її фірмовий запашок, від якого виїдало очі і випадали брови. Він нахмурив своє кам’яне лице Арнольда-Карлика і, перебираючи в голові хаотичну підбірку думок, намагався знайти причину такого різкого дизбалансу в атмосфері. Не перший раз спостерігаючи подібну реакцію, Жанночка мотнулася до вікна і привідкрила його, щоби дещо збагатити вміст озону в приміщенні. В цей момент ворона, яка пролітала поряд, на повний дзьоб вдихнула дозу Жанкиних викидів, моментально втратила орієнтацію, вдарилася головою в стіну і впала на землю з розгубленим і ображеним виразом обличчя. Такий самий вираз обличчя застиг і на Жанкиному ляльковому фейсі, коли вона перевела очі від ворони на місце, де секунду тому стояв мікроатлет, а зараз його заміняв цинковий тазік з жирним надписом «Хлорка Душ». Дівчина з виглядом людини, в якої бомжі щойно з дому винесли меблі, визирнула в коридор і побачила два херсонські кавуни, які зі швидкістю поршнів в двигуні, артистично пережовуючи труси, дременули у свою палату, де запах шкарпеток шести чуваків видавався цілющим повітрям джунглів Амазонки порівняно з букетом, який так агресивно розбризкували навколо секреторні залози єврейської Міс-Какашки. Ромчик сховав свою груду м’яса під одіялом на ліжку узбека Аслама, який відреагував на цей випад цитатою з його рідного епосу:
— Мамат хунем, плят, саєпаль, нахм, шайтан-ака, бусурр-ман-плят! — він з виглядом маленької дворняжки з характером кровожадного лева злісно кидав на Рому зловіщі вогники своїх мусульманських очей. Рома ніяк не відреагував, його цікавило в даний момент тільки одне — щоб Жанка пропала без вісті за невідомих обставин і у любий можливий спосіб — починаючи від прямого влучання метеорита в битовку до з’їдження її заживо узбеками — тільки б не відчути на собі ще раз катастрофічний запах єврейської похоті.
— Прікінь, ана чєм больше хочєт — тєм больше ваняєт, — сльозливо ділився він набутим досвідом із Пашою Донкіним, єфрейтором з підмосковного Подольска, який виглядав, як телеграфний стовп з обрізаними проводами у халаті: худюча особа з дротяним волоссям, яке стирчало в різні боки, ніби в його голову щойно попав снаряд.
— Дааааа, странная штука — любовь, — сказав, не відкриваючи рота, Павло і почесав щось рукою в кишені піжамних штанів.
Жанка закрила двері битовки, взяла пачку сигарет і, не заглядаючи у Ромину палату, маленькими крочками протюкала по коридору надвір. Шлейф хлорки і мертвих тюленів гнило просквозив услід за нею, так що навіть нечутлива до запахів древня Нікіфоровна, поморщивши ніс, сказала:
— Апять миши дохнут, тьфу ти ну ти, ей, Азлабай, іль ти пукнул, вонючая душа нєруская, — закосила вона оком на Аслама так грізно, що око довго не могло стати на місце і ще деякий час нервово теліпалося разом зі щокою.
Жанка курила з високо піднятою головою, ця захисна її реакція, як не дивно, спрацьовувала на представників нижчого інтелектуального ешелону. Представник же елітної команди, професор грибів і бакалавр западла — Паштет, спостерігаючи за нею у вікно, резюмував:
— Нада будєт попробовать нос отключіть і занятса сбліженієм, — видно було, як він перебирав у голові всі можливі способи наглухо відключити свої нюхові рецептори, щоб не пасти жертвою її хімічної зброї при можливому у найближчому майбутньому контакті. Він не думав про нього зараз, дивлячись повз неї на кота, який розтягував на піску сердельку, яка плавно випала з рота Гаврілича разом з його вставною щелепою. Котяра не знала, чому віддати більшу перевагу — сердельці чи штучним зубам, і чудернацько кидалася з боку в бік від одного до іншого, чим вводила Паштєта в невимовний екстаз. Жанка докурила і пішла на робоче місце, після чого курилка моментально наповнилася життям, в ній загуділи люди і, попльовуючи на асфальт і один одному на тапочки, жваво обговорювали появу нової зірки в Нашому Домі.
Приготування Паштєта до стиковки двох орбітальних станцій тривало з тиждень, він пропадав у своїй коморці в клубі, їв всяку дрянь з давно минулим терміном придатності. Довгі, тягучі години він проводив на білому овальному троні, видаючи своїм соплом звуки пекла і обдумуючи, як би ще загартувати власний організм від Жанкиних нежданчиків. Ми в той же час в гаражі пили черговий нектар, великодушно представлений нашій ватазі батьками Роми Мордуховича. Вітя з посинілим кінчиком гострого носу стояв на табуретці і електронним голосом кричав в пустоту:
— Да нє вєрю я, нє вєрю! Ти, Рома, нармальний мужик, бухло носіш, старушка у тя начальнік, но, бля, штоби красівую тьолочку із-за запаха нє хотєть, нє вєрю.
Вовчик підняв на Вітю одне око, кліпнув ним добродушно, як коровка, і резюмував, згортаючи рот у трубочку:
— Ти, Вітьок, прівик в Ровєньках страшилок єбать, так поетому тєбє каво покрасівше дай, так ти єйо хоть сгнівшую долбіть будеш.
— Ти за собой смотрі, пінгвін, — роблячи акцент на «О», по-воронєжскі відгавкався Вітя і залпом закинув в себе новий стаканчик, після чого смачненько відригнув в сторону Володі, і в гаражі з ентузіазмом запахло часничком.
— Та, хулі, я тваю паслєднюю как вспомню, у мєня ладошкі патєют. — Вовчик, пережовуючи мамину котлетку, не здавався, і на буквах «Ю» в нього постійно пробували випасти з рота її кусочки, які він підпихав назад засмальцьованим пальцем.
— Пашол в жопу, онаніст хрєнов. — Вітя ображено випив, що залишилося в гранчаку Сємьонича, який замешкався, граючись із котом. Сємьонич зрозумів свій промах, тицнув котяру прямо в рожевеньку мішень під хвостом своїм потертим черевиком і плюнув йому на спину.
— Да, курва, — його короткий спіч не мав чіткого призначення. Він окинув периметр зацікавленим поглядом, ще раз чвиркнув слюною на кота і потягнувся за закоркованою пляшкою французького «Бордо», назву якого для полегшення вимови ми трансформували просто в «Бардак», бо кількість букв у слові Bourdeaux, які не вимовляються, зводили Вітю з розуму кожен раз, як він пробував відтворити їх всіх. Сємьонич затиснув пляшку між ногами, витягнув з кишені фуфайки викрутку розміром зі шпагу мушкетера і завзято почав продавлювати нею корок всередину, ризикуючи в разі невдачі пробити собі наскрізь ногу або нанизати собі на викрутку яйце.
— Ку-у-рва, — помогав він собі оптимістичними словосполученнями і остервеніло нападав на француза черговий раз. Викрутка провалилася всередину, а взамін щедро обдала небриту харю калінінського мушкетера порцією червоного сухого шмурдячка з долини річки Луари, про яку Сємьонич, слава Богу, не мав поняття.
— От тє бардак хрєнов... Плюйотса. Наш-то портвейн лаааас-ково так аткриваєтса, душа радуєтся, а ета херня буржуйская — вона — всю рожу раскрасіла, — облизуючи свої хащі, підмітив починаючий сомельє. Потім розкрутив пляшечку, як він зазвичай робив з водкою, і вставив її собі мало не в шлунок.
— Куурвабльбльбль, — слова його потонули в бульканні затікаючої рідини в горло. Мене ще тоді, навіть через призму помутнілої уяви потрясло вміння Сємьонича видавати членороздільні звуки під час пиття.
Старожил гаража вийняв пусту плящинку зі свого жерла, недовірливо подивився на неї, повернув голову до Віті з Володьою і сказав, відригуючи цибулькою:
— Нє умєют ані віно дєлать, наш-то портвейнушка со стакана ужо за душу бєрьот, а єнтот вот кампотік ну савсєм смєшной. Моя такоє пойло со слів сушоних варіт. Обманочка для народу, ну іх нах, французов-то. Какоє віно — такіє і людішкі без вкусу, — Сємьонич векнув коньом і, погладжуючи свій живіт, навприсядки побіг в бік туалету.