Невідоме Розстріляне Відродження

– Малорос.

– Таких не знаю.

– Ну, українець.

– Це інша річ. З якого села чи міста?

– З Хракунівки, що під Черніговом.

– Так. Ймення.

– Юрко.

– Гаразд. Що ж ти, чоловіче, робив на землі і за які заслуги хочеш до раю ввійти?

– Крав усе. І од неба крав, і од землі крав, і од минулого крав, і од майбутнього крав, і од чоловіка крав… Словом, таємне робив явним і оддавав усе хазяїнові життя. Опріч того, любив женщин і ніколи не ввіходив до них безплідно… Завсігди робив так, аби кожне сім’я моє сходило і розцвітало, і таким робом продовжував волю свою на землі. От і все.

– Виходить, той… і наш, і не наш! Проте… Гм!.. Ступай!

Дідок зняв ланцюжок і впустив мене за браму. Тим часом, десь далеко залунала пісня: «Вдоль по бережку крутому сизий селезень пливьот…»

Дідок прислухався.

– Знов москалі!.. От морока мені з ними, скоро весь рай засядуть, – мовив дідок і, зоставивши мене коло брами, пошкандибав у глибину саду.

Пісня змовкла, й я вже почув голоси:

– Ох, соколики мої рідні! Я вам не заважу, візьміть!..

– Нащо нам стара кочерга!

– К чорту стару відьму!..

– Нехай іде, вона нам не заважатиме.

– Авжеж – ні.

– Так, так, – хай іде!..

З саду біг заклопотаний дідок.

– Одкривай ворота, салдати з війни! – гукнули під брамою.

Дідок швиденько одчинив наостяж ворота, і в них ввійшла ціла рота салдат. За ними шкандибала знайома мені бабуня.

– Стій, куди лізеш! – Вхопив її за плахту дідок.

– Ряту-уйте, люди добрі! – закричала мов несамовита бабуня й кинулась до москалів.

В руках у дідка зосталася криса од бабиної плахти.

– Не зачіпай, хай іде, вона наша, полкова! – в один голос крикнули салдати.

– Га! Полкова, кажете?

– Полкова.

– Вибачаюсь. Я не знав. Я думав, що це та «чесна»… Будь ласка, прошу! – І дідок вклонився перед бабунею, подаючи їй крису од плахти.

Бабуня зневажливо глянула на дідка, смикнула з рук у нього крису, щось забубоніла й подибала услід за салдатами.

Дідок замкнув браму й показав мені стежку до земляків. Я вмент перенісся до них.