Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
— Господи Боже мій, — мовив я, тамуючи чи то сміх, чи то ридання.
— Атож, згадаймо Господа, хай Господь усіх нас боронить, — голос у Генрі тремтів. — Тепер ви розумієте, чому я не хочу, щоб ви казали про це Фанні? Ми їй самі розкажемо, про кожного окремо, розтягнемо на кілька тижнів. П’єтро Массінелло у в’язниці, його собак занапастили, котів розігнали, гусей засмажили. Сем у лікарні. Джиммі втопився. А я? Погляньте на оцю хустинку, зібгану в моїй руці, вона геть мокра від сліз. Мені теж не весело.
— Такі справи, що нікому не весело.
— Ну гаразд, — Генрі простяг руку й, безпомилково зорієнтувавшись на голос, легенько торкнувся мого плеча. — Ідіть нагору й тримайтесь молодцем. Перед Фанні.
Я постукав у двері Фанні.
— Ну, хвалити бога! — почувсь її вигук.
Пароплав рушив проти води, широко розчинив двері й, хляпаючи по лінолеуму, поплив назад.
Коли Фанні бухнула у своє крісло, вона зазирнула мені в обличчя й спитала:
— Що сталося?
— Сталося? Хіба? — я обернувся й поглянув на дверну ручку, яку ще не випустив із руки. — У вас що — двері отак і стоять весь час незамкнені?
— А чом би й ні? Невже комусь заманеться прийти штурмувати цю Бастилію? — але Фанні не засміялася. Вона була насторожена. Як і Генрі, вона мала добрячий нюх. А я спливав холодним потом.
Я причинив двері й угруз у крісло.
— Хто вмер? — запитала Фанні.
— Як це розуміти — «хто вмер»? — промимрив я.
— У тебе такий вигляд, наче ти був на китайському похороні й тепер голодний як собака, — вона спробувала всміхнутись і підморгнути мені.
— А-а… — швидко знайшовсь я. — То Генрі налякав мене в коридорі, ото й тільки. Ви ж знаєте Генрі. Ідеш коридором, а його наче й нема.
— Ти страшенний брехунець, — сказала Фанні. — Де ти пропадав? Я геть замучилась, чекаючи, коли ти з’явишся. Ти коли-небудь стомлюєшся, знемагаєш від чекання? Я так чекала тебе, любчику, так за тебе тривожилась. Тобі було смутно на душі?
— Дуже смутно, Фанні.
— Атож, я знаю. Це все через отого старого в лев’ячій клітці, правда ж? Як він смів засмучувати тебе!
— Та він же не винен, Фанні, — зітхнув я. — Мабуть, він куди радніше сидів би у павільйоні на кінцевій станції Тихоокеанської електричної і збирав оте конфеті з квитків.
— Ну дарма, Фанні тебе розрадить. Поставиш оту платівку, любчику? Еге ж, ото вона… Моцарт, що спонукає співати й танцювати. Треба буде нам якось покликати П’єтро Массінелло, хай послухає. «Чарівна флейта» — це його музика, і хай приводить усіх своїх пестунчиків.
— Гаразд, Фанні, — мовив я.
Тоді опустив голку на платівку, і та багатонадійно зашипіла.
— Бідолашний хлопчина, — сказала Фанні. — Ти таки справді смутний.
У двері щось ледь чутно пошкреблося.
— То Генрі, — сказала Фанні. — Він ніколи не стукає як слід.
Я пішов до дверей, та не встиг їх відчинити, як із коридору озвався голос Генрі:
— Це я.
Я відчинив двері, і Генрі потяг носом.
— М’ятна гумка. Отак я вас і впізнаю. Ви коли-небудь жували щось інше?
— Навіть тютюну не жував.
— Таксі на вас чекає, — сказав Генрі.
— Що-що на мене чекає?
— Відколи це ти дозволяєш собі роз’їжджати в таксі? — спитала Фанні. Щоки її пашіли, очі блищали. Ми провели дві прекрасні години з Моцартом, і, здавалося, саме повітря навколо цієї огрядної жінки світилось. — Ну?
— Атож, відколи це я дозволяю собі… — почав було я і замовк, бо Генрі, стоячи в коридорі, хитав головою: ні, не те. Потім він застережливо приклав палець до губ.
— То ваш знайомий, — мовив він. — Водій таксі знає вас, він із Венеції. Ідете?
— Іду, — відповів я, спохмурнівши. — Коли ви так кажете…
— А, й ось іще. Це для Фанні. П’єтро сказав віддати їй. У нього внизу вже так напхано, що для цього нема місця.
Він подав мені гладкого муркітливого плямистого кота.
Я прийняв ту важку, але приємну ношу й відніс до Фанні, яка й сама замуркотіла, взявши на руки плямистого звіра.
— Ой любчику! — вигукнула вона, щаслива й від Моцарта, й від котяри. — Не кіт, а мрія! Справжня мрія!
Генрі кивнув головою їй, кивнув мені й подався коридором геть.
Я підійшов до Фанні обняти її на прощання.
— Ти тільки послухай, як муркоче, ніби в нього там мотор! — вигукнула Фанні, піднявши схожого на подушку котяру, щоб поцілувати його.
— Замикайте двері, Фанні, — сказав я.