Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї

— Завтра побачимо, — сказав Костик. — Може, хоч трохи допоможе. А ні, то доведеться купувати якусь хімію. Ходімо обідати.

Він поставив на стіл пательню зі смаженою картоплею, нарізав свіжих огірків, нарвав на грядці молодого часнику і цибулі. Бамбула не забув привезти хліба, він добре запам'ятав ще з минулого приїзду, що по селах з хлібом біда. Пообідавши, вони пішли купатися на Сейм. Плавали довго, насолоджуючись змаганням з ласкавою і сильною течією, яка зносила їх далеко вниз, аж до Острова Осокорів, де медитували рибалки.

— Старий, давай завтра зранку сходимо на рибу! — загорівся Бамбула, побачивши їх. — Маєш вудки?

— Маю, звичайно. Але сюди нема чого йти. Тут електровудочники витрощили все живе.

— А чого ж тоді оті сидять?

— То приїжджі, дачники. Сюди з Москви приїжджають, з Петербурга.

— Ні фіґа собі! Близький світ.

— У росіян своєрідні уявлення про час і відстані. Шістсот кілометрів, десять годин автом — це для них рукою подати. Рука ж бо — імперська.

— А кордони?

— Які кордони, ти смішний. Кордони починаються за Львовом. Ми можемо сходити на озеро, там карасі. Хоча, хтозна…

Електровудочники були устократ гіршим нещастям за будь-яку попелицю і росіян. Вони брали потужні камазівські акумулятори, під'єднували до них довгий щуп, схожий на міношукач, ставили усе це в човен і пливли попід берегом, де серед очеретів і кропивки, у прохолодних хащах підводного зілля стояла розморена спекою риба. Вони знали найкращі місця, всі ями, заводі й затони, куди риба заходить перепочити і пошукати поживи. Один здоровенний мугир веслував, а другий стояв на носі човна і натискав кнопку. Щуп тихенько дзижчав, з піщаного або мулкого дна починали здійматися мільйони повітряних бульбашок. Електричний струм убивав негайно, все вряд — вужів, жаб, ікру, мальків і найголовніше: останню велику рибу Сейму. Щуки, лящі, лини, окуні, соми, про яких міг тільки мріяти кожний справжній рибалка довгими зимовими ночами, безпорадно спливали догори черевом на поверхню, разом із сотнями крихітних плиточок, йоржів і краснопірок. Мугирі вибирали найбільшу рибу і зникали. Вони працювали безшумно і блискавично, не боялися нікого, часом мали при собі обріз, фінку або й пістолет. Міліція і рибнагляд були давно ними куплені й перекуплені, а часом і самі бралися за цю справу: «да шо, хіба в нас акумулятори хужі? Щас наб'єм хоч і центнер». У Сеймі розвелося безліч раків, які живилися знищеною струмом рибою. Ріка стала порожньою. Це таке особливе почуття пустельної порожнечі, відоме справжнім рибалкам, коли приходиш і шкірою знаєш, що тут нічого нема, тут уже побували «електрики», вода мертва і гола, у ній можна досхочу купатися, але, як і у ванні, не зловиш навіть мізерного пічкура.