Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда, видавець Василь Гутковський
- ISBN: 978-966-441-109-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї». Краткое содержание книги:
Українському читачеві вперше пропонується найповніший прозовий доробок Костянтина Москальця — справжнього майстра сучасної української літератури. До книги ввійшли кращі його твори — роман «Вечірній мед», повість «Досвід коронації» і знамениті оповідання та есеї «Споглядання черешні», «Дев'ять концертів», «Сполохи» і «Нові сполохи», «Людина на крижині» та «Місяць милування місяцем».
* * *
Костянтин МОСКАЛЕЦЬ — автор поетичних книг «Думи» (1989), «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима») (1994), «Нічні пастухи буття» (2001) та «Символ троянди» (2001), книги прози «Рання осінь» (2000) та есеїстики «Людина на крижині» (1999), «Гра триває» (2006) і щоденникових записів «Келія Чайної Троянди» (2001). Лауреат фестивалю «Червона рута — 89» у номінації «авторська пісня» та літературних премій ім. О. Білецького (2000), ім. В. Свідзинського (2003), ім. В. Стуса (2004), ім. М. Коцюбинського (2005) та ім. Г. Сковороди «Сад божественних пісень» (2006).
* * *
В оформленні книги використано фрагменти картин Пітера Бройґеля (Старшого)
Де я, в чорта, міг бачити ту бльонду? О, почалося. Ніде. Постійно ти шукаєш подібностей, схожостей, кореляцій, як доісторичний ворожбит знаходиш відповідності між сузір'ями і назвами трав, між фігурами воску і випадковими перехожими, надаєш значення сусідуванню речей і місць, символіці снів і проекціям засвідомого, аякже, рот — це Венера, а ніс — кадуцей Меркурія, пізнання як пророцтво, герменевтика слідів і шифрів, залишених лукавим і невловимим трансцендентним для тебе одного, палата номер шість, постісторична шизофренія, чули вже, поїхали далі.
Але я її бачив.
У кіно.
Ні.
Де я її бачив?.. Як легко вона віддала гроші. Мабуть, для неї це не цінність. І таке ж неживе світло, синювате або помаранчеве, рівномірне, як у цього ліхтаря, як падіння крапель на металевий відлив за вікном, рівномірний стукіт і мертвотне, нелюдське освітлення, як у метро, як у…
Костик похолов.
— …у підземці! Як же ти мене обдурила! А перед тим у барі на Німфенбурґерштрасе!
Ти піднялася сходами з підземки, довге золоте волосся відлунювало примарним зоряним сяйвом і холодним пилком помаранчевих ліхтарів, ти подала мені руку, допомогла підвестися, і я встав на повний зріст, я відчув, що є високим, а довкола спав Мюнхен і стояла пекельно пізня осінь, і брами Нордфрідгофу були зачинені, бо ще рано, сказала ти, і відвела мене до української Домівки, і пригостила гроном темно-синього винограду, і говорила ти тоді українською, мені ж ніхто не повірив, коли я розповів про цю зустріч, за винятком Оксани, колишньої дружини Філа, вона повірила, але сказала, що ти була моєю смертю; смерть, яка водить за руку? смерть, яка пригощає виноградом? навіщо ти обдурила мене цього разу?
Костик устав з підвіконня, потягнувся, і, не зводячи очей з самітного ліхтаря у сиротинці ночі, дочитав уголос:
А потім ліг і заснув, не прокидаючись більше аж до ранку, коли Філ прочинив скрипучі двері і до кімнати заскочила весела Джессі, одразу кинувшись облизувати його щоки мокрим шорстким язиком.
О шостій вечора Костик переступив поріг Спілки письменників. Там уже стояв комплетно готовий Бамбула і влаштовував братання з вахтерами. Тримаючи у правій руці літрову фляшку ізраїльської «Стопки», а у лівій — горнятко, з якого Костика позавчора пригощали чаєм, Бамбула суворо питав одного з вахтерів:
— Брат?
Роззирнувшись на всі боки, вахтер по-змовницькому тихо відповідав:
— Брат.
— Пий, брате.
Він наливав чергове горнятко. Фляшка була до половини порожньою.
— А ось і ти. Брат?
— Тамбовський вовк тобі брат, — сказав Костик, випиваючи рідину, що відгонила смородиною. Він знову перемерз на кістку, а на додаток мав мокрі ноги. — Де ти взяв цю гидоту?
— Тамбовський… — замислився Бамбула.
— Сашка не було?
— Сашка не було. Був Мушкетик. Був Дрозд. Був Драч. Був Панас Мирний. І Леся Українка була.
— І ти всіх частував?
— Нє, чуваки не захотіли. Сказали, що зараз викличуть «Беркут». Я подумав… чекай, що я подумав? Ага, я подумав, що «Беркут» приїде на машині і ми домовимося з чуваками, щоб вони відвезли твої книжки до мене. Але «Беркут» не приїхав. Може, вони страйкують. Драч пішов. Потім Дрозд. Потім Леся Українка. Потім Мушкетик. Останнім пішов Панас. І я залишився сам. Як тамбовський брат. Моб твою ять, Костику, у яку тільки халепу ти мене втягнув! Я ще жодного разу не бачив так багато класиків. Пий.
— Скоро приїде Сашко, ми повантажимо книжки, відвеземо у Біличі і ти ляжеш спати. Все буде о'кей, — заспокоював Костик.
— О'кей не буде. Блін, як мені тяжко на душі, старий. Леся Українка. Я ж її ще в школі вивчав. Коли пролетіло життя? Я думав, вона давно померла. А цей чувак, — Бамбула кивнув на вахтера, — каже мені: «А ото пішла Леся Українка». Він тут усіх знає. Стоп, згадав анекдот. Приходить чувак на озеро лапати рибу. Прорубав ополонку, закинув, чекає. Аж тут гульк — з ополонки висовується карась, обома плавниками тримаючись за голову. «Мужик, у тібя випіть єсть?» — питає карась. «Нєту», — чувак йому. «А што ти здєсь вапщє дєлаїш?» — «Ну как ето што?! Вот сіжу, жду кльова», — каже мужик. — «Е-е…» Тобто не так. «Э-э, — каже карась, — сіводня кльова ні будіт, кльова било вчіра». А ось і Сашко. Пий, Сашко.
— Добрий вечір, — привітався Сашко. — Їдемо?
— Їдемо! — зрадів Костик. — Старий, я тобі цього ніколи не забуду.
— Подякуєш моєму батькові, машина з його роботи.