Листя землі. Том 1

«Людяки пакульські, і сіл околишніх, і усяго Краю!

Се знову шле вєсть ходок ваш у Горіхову землю і апостол блаженного Нестора Гаврило Латка.

Христос із учнями своїми та людяками простими гомонів притчами, і я так гомоню до вас. а ви слухайте й розумійте.

Слухайте, хто з нас, бідаків, не мріяв знайти скарб? І траплялося, що знаходили, але не давався скарб до рук. А не давався скарб до рук, бо хто знаходив яго, починав хреститися на радощах, а чорт обижався обидою великою і одбирав. А хто починав чортові за той гкарб дякувать, на того Бог ображався і одбирав, хоч золото уже в руках було. Бо скарб Бог у землю закопує, а стереже скарби дідько, чорт, так було і так буде, і кожна людяна, яка довго на світі прожила, одділить вам дещицю од мудрості своєї: «Бога бійтеся, але й чорта не гнівіть». Бо нема добра і зла окрешшньо, а є добро і зло в одній подобі, і ім'я йому — Нестор Семирозум, що був ворожбитом та характерником, а тепер вічне життя має і ходить між людяк як живий.

І не ходіть, пакульці і людяки із сіл околишніх, до церкви, і не моліться богам мальованим, бо то усе обман, а моліться Нестору Семирозуму і ще його апостолу Гаврилу Латці. А я про вас не забуду і розшукаю для вас землю Горіхову, де ріки молочні і береги медові, де людяки весь вік на сонечку гріються, з боку на бік перевертаючись, і ні про що земне не дбають, бо саме в рота падає з неба. А як Богові одному молитиметеся, на церковних іконах мальованому, чорта неминуче розгніваєте, і не дасться нам земля Горіхова, бо се той же скарб, і вже йон близько, я знаю.

Слухайте, є така річка — Обзветься. І пливли ми по ній пароплавом навесні, до города, що зветься Томськ. І усе, скольки око сягало і далєй, було у воді. І пливли ми пароплавом між верхівок дерев, а на узвишшях стояли села, по вікна у воді. І запитав я у одного місцевого, а там різних людяк пливло, і з нашого Краю теж, і з краю білоруського, і з краю лапотників, не тольки нам нова земля смачно пахне. І запитав я в людяки місцевої: «Чого се ваші села по вікна у воді стоять?» І одказав йон говором своїм: «Бо яни тут самосійні, і ростуть, як трава, такий тут грунт благодатний». І пойняв я з тих слів, що Горіхова земля уже близько, хоч ще приморожує і крига перед нас пливла, наче хмари у небі над Пакулем нашим.

Слухайте, калі села тут ростуть із землі самосійне, як трава, без сокири і рук людяцьких, чи знайдеться хто серед вас, пакульців, що досюль у правдивості моїх слів про Горіхову землю сумлівається? А для тих, хто сумлівався, ще як перебував я у Пакулі, чи буде в Горіховій землі лад між людяк, бо ніхто, мовляв, рабіть не буде, а тольки їсти і пить, а вельми хлапаки, якщо не рабітимуть, куди яни сили свої діватимуть (бо й у Пакулі, мовляв, хоч коло плуга та коси виробляються, а борони і ворота на хати хазяїв затягають для сміху), я таку притчу гомоню.

Слухайте, як брів я з жонкою та дєтками, — ще були в мене дєтки живі,— по Сибіру, забрів я в одне село, де самі кати давнєшні проживають та їхнє кодло. Поселили їх туточки ще ранєй з волі начальства верховного. І обминають село сеє людяки тутешні, як чумне, не продають їм нічого і не купують у них, і молитву святому Івану-воїну начитують, калі стрінуть кого із сього села випадком. А я ввійшов у сеє село і гомонів із катами та їхнім кодлом приязно, як із людяками добрими, бо я був на царстві з волі Нестора Семирозума і звик поважати їхнього брата вельми за службу тяжку, віддану. Без катів-бо жодне царство земне не обходиться. І яни мене поважали: роботу їм давав і пропитаніє сите.

І ввійшов я у село сеє, довколишніми людяками прокляте, і гомонів із катами та кодлом їхнім сочувственно. І одвічали яни тим самим, а вельми, як дізналися, що я на царстві побував. І Царем яни мене величали, і годували мене та жону мою Параску, та дєток моїх, — ще були тади дєтки в мене, — усім тим, що й самі споживали. І скаржилися яни на житуху свою нинішню, краще, мовляв, їм на каторзі буть, анєж у сьому селі, одкуль їм виходити не дозволено. І розказували, як ситно жилося їм давнєй, ще як службу свою катівську по тюрмах та острогах несли, бо кожен ублажити їх старався: від батога катівського у сих місцях ніхто не заворожений. А майстерність ремесла їхнього подиву гідна: батогом, як бритвою, розрізають аркуш паперу, а можуть батіг, розмахнувшись щосили, так підхопити, що папір ним неторканим залишиться.

І пожалів я катів давнєшніх та кодло їхнє теперішнє жалістю царською високою. І подумав я, ваші, пакульці, гомонки та сумліви припоминаючи, що і в землі Горіховій ремесло катів зайвим не буде. І розказав я їм про землю Горіхову, як там ситно усім буде і тепло. І звав я їх із собою, на пошуки царства блаженних, але сказали яни: «Знайдеш, Царю, землю Горіхову, дай нам вєсть, і ми прийдемо». І обіцяв я твердо не забути про них. І проводжали мене кати й кодло їхнє за околицю села, і конячку, хоч плохеньку, а дали, і їства усякого, яке самі споживають. Тож вдумайтеся у притчу сюю і не сумнівайтеся надалєй: буде лад і в землі Горіховій, як був йон у царстві моїм, коли я царював. Се гомонить вам Гаврило Латка. Гаврило Латка, якого ніхто і ніщо не зупинить на шляху до землі Горіхової. А щоб ви се пойняли серцем, а не тольки головою, розкажу вам ще притчу.