Листя землі. Том 1
- Автор: Дрозд Владимир Григорьевич
- Серия: Листя землі #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Листя землі. Том 1». Краткое содержание книги:
Володимир Дрозд — широковідомий письменник. Він автор багатьох романів, повістей, оповідань, що перекладені російською, а також багатьма європейськими мовами.
Художники: О. І. Яцун, В. Ф. Яцун
І плакала перед ним дружина його Параска: «Посадять тебе в тюрму, потарганять у краї сибірські, на каторги царські, як панну Марію. Що я тади з дєтками малими робитиму у холоді та голоді, без даху над головою?» І втішав її Гаврило так: «Хайдечки що хоч зі мною роблять, а знайду я для людяк пакульських землю Горіхову, де горіхи ростуть з людяцьку голову, а в тих горіхах усе, що душа і тіло потребують, і будуть наші дітки в землі тій ситі й довольні, як перші люди в раї небесному, які не орали, не сіяли, а жили, наче пташечки Божі».
І плакала Параска гірко, що з її чоловіком таке поробилося. І ходила вона до баби Мокрини, щоб пособила, але казала баба Мокрина, що не поможеться Гаврилу од її шепотінь, бо се лихо в Гавриловім умі од Нестора Семи-розума, а в Нестора знаття сильніше, хоч і покійний уже. І приходили ночами темними, бо станового і старости боялися, до Латки люди пакульські із безземельних, про Горіхову землю гомонку слухали і шепотілися. «Зберемо, хто скольки може дать, — казала Латці босьота сільська. — І будеш ти, Гавриле, ходаком нашим у Горіхову землю. А як знайдеш землю блаженну за високими горами та морями синіми і обзирнешся, тольки вєсть подай, хоч і з птицею якою перелітною, що на теплих водах зиму зимує, сей час халупи свої залишимо і на твій поклик, як у вирій, полинемо».
І збирали потайки від начальства хто скільки міг і в Пакулі, і в селах довколишніх. І купив Латка, наче в складчину, воза справного та двійко коней добрих. І поприладжував він у возі скриньки різні для харчу та одягу, як ще за життя Нестор Семирозум розказував, що по світах у бувальцях бував. І прийшов одного вечора до Латки староста пакульський і мовив: «Я, Гавриле, тобі зла не бажаю, в одній упряжці ми з тобою панові Опанасу служили, докуль йон на дочці баронеси не женився, а баронеса Штому з Києва привезла та на економа призначила. А тольки нічим я тобі не пособлю, як знову начальство з города налетить. А так буде, бо яни тамочки за твої гомонки про землю Горіхову на тебе зуби точать. Іди в Мрин до станового, упади в ноги і повинися, що болєй так робить не будеш, бо пропадеш ні за цапову душу і дєтки твої малі з тобою…» І одказував старості Латка: «Зроблю усе, як ти совітуєш, бо ти для усіх нас власть і дурного не радитимеш. Упаду в ноги і покаюся, що людяк із пуття збиваю од нерозум'я власного, і землю перед становим їстиму, що болєй так не буде. А тольки зроблю се після Святої Паски, бо скольки вже тут осталося». І заспокоївся староста, бачачи каяття Латки, і переказував про розмову начальникам своїм, а вони — самому становому. А як посвятили паски, розговілися та дідів пом'янули, удосвіта посадив Гаврило родину свою на воза і рушив у білий світ Горіхову землю шукать.
Тольки жменька людяк і відала про се.
Матка моя була ще дєвкою, як яни виїжджали. Яна ж бо небогою Парасці доводилася. Дак Параска що вже побивалася, землю у дворищі цілувала, наче знала душа, що на віки вічні рушає. Дак матка моя і гомонить до Параски: «Не горюйте, тітко, так гірко, може, ще й вернетеся». А яна: «Не, не вернуся, у чужій землі очі закрию, і ворони кості мої рознесуть. То за себе я так не болію, як за дєток своїх, аби тольки яни в далекій дорозі життя не згубили, бо ще ж малі і нерозумні».
Опанас мій яго проводжав, дак розказував на старості літ. Уже заясніло на сході, над Вишневою горою. Гаврило перехрестився і гомонить: «Се нам Нестор Семирозум дорогу вказує». І — по конях. А матка Гаврилова, Параска і дєтки у плач.
А позавтра наїхало в село стражників. «Де ваш Латка?»— питають. І мого діда у зборню тягали. Да тольки нема Латки і в помині, наче крізь землю провалився.
А наприкінці літа, перед Спасом, гнали плоти по Невклі литвини, причалили до Варяжого острова. І передали вони через пакульських рибалок вість від Гаврила Латки, на листках з конторської книги написану. І довго читали її грамотники сільські, читали та перечитували. І писав Гаврило Латка на листках з конторської книги, узятої в економії, коли ще за економа був:
«Людяки пакульські, і сіл околишніх, і усяго Краю. Се шле вєсть до вас ходок ваш у землю Горіхову і апостол Нестора Семирозума у світі земнім Гаврило Латка, Царем прозваний. Я живий і дужий, чого й вам усім бажаю, і путь свою трудну далєй стелю, за гори високі, за моря сині, в країну, де ріки теплі, де горіхи ростуть на деревах з людську голову, а як розколоти той горіх — у ньому все, чого душа людська і тіло земне потребують. Дорога ся в землю Горіхову мені праведним Нестором Семирозумом указана. Ще ходив йон по землі, як ми, живі, з вами ходимо, і покликав йон мене до себе на хутір, і сподобився я бачити в його руках бомагу, що на ній мальовано Горіхову землю і шлях до неї, і був той шлях звивистий, як лінії долі на долоні людяки, але увібрав я намальоване в очі свої навіки. І гомонів до мене блаженний Нестор Семирозум: «Я помру скоро, бо так мені Бог на небі, у якого я гостював, повідав. Я помру скоро, але й після кончини своєї земної буду як живий між живих, бо мушу і далєй пасти людяк пакульських, і сіл околишніх, і усього Краю. Але ти, Гаврило Латка, будеш апостолом моїм і виведеш люд бідняцький у Горіхову землю, де все для людяк Богом приготовлене, як добрим господарем, що гостей покликав, наготував і жде, коли прийдуть. А будете ви тамочки як у Бога за пазухою, єстяка там що пити і їсти, і на віки вічні, бо смерті там немає, смерть туди дороги не знає, а єстяка лєсніца в небо, і хто стомиться в одвічній ситості й благості буть, вилазять по тій лєсніці на небо, як ми на горища хат своїх, і блаженними стають. І буду я тобі світити з неба, шлях до Горіхової землі вказуючи. І будеш тольки ти зоряницю ту бачить, а болєй ніхто, бо ти опачина моя на землі, весло, яким правують». Такочки гомонів до мене Нестор Семирозум, і вбирав я кожне слово його.
І як виїжджав я з двору, щоб Горіхову землю шукать, з маткою, дєтками та жонкою на возі, зайнялася зоряниця на небі, над сіверськими лісами, над болотом Замглай, і для всіх людяк, що мене проводжали в путь далеку, була ніч темна, тольки для мене зоріло. І впала матка моя стара між двох ушул, що після пожару тольки й осталися на дворищі моїм, упала матка моя стара між двох ушул, об попелище тілом своїм висохлим билася і голосом страшким голосила: «Ой синку, не переступай родних порогів, не оставляй могил родних, бо ніде луччей не буде, аніж у роднїй сторонці!» Але переступив я через висохле тіло матки, як через деревину, бо вже мені зоряниця, Нес тором Семирозумом запалена, душу зігрівала і кликала в дорогу. А людяки підвели матку мою стару з попелища і поклали на воза, між дєток моїх, ні живу ні мертву. І виділась мені земля Горіхова з далечі далекої видивом солодким.
Людяки пакульскі, і сіл околишніх, і усяго Краю! Калі хто з вас і сумлівався, що є яна, Горіхова земля, теперечки не сумлівається, наглядівшись на станового та стражників, які кістьми лягали, аби не пустити мене на пошуки країни блаженних. Яни за нас обіруч тримаються, бо ми їх годуємо і на світі держимо, а хто їх буде годувать, як мужиччє усе в Горіхову землю, де начальників не треба, валками рушить? І хто з вас сумлівався, теперечки не сумлівається, почувши у церкві, як проклинав мене з амвона отець Олександр, бо і йон у Горіховій землі нікому не треба, бо розмовляють тамочки людяки з Богом без священиків, як ми бесідуємо у лузі, калі я на стогу сіна вершкую, а ви з возів вилами сіно подаєте.
І через те утікав я од них удосвіта, бо тюрма мені пахла. А яни услід мені гналися, та Нестор Семирозум мене порятував, подорожнім прикинувшись і вказавши їм шлях на Листвен. І промчали вони кіньми своїми бистрими до Коршаків та Листвена, але не настигли мене і вернулися в Пакуль. А я того дня, обминувши Радуль, переплив поромом через Невклю і був уже за болотом Замглай, у сіверських лісах. І стелився мій шлях далєй лісами та болотами, шляхами неходженими. Наче розбійник, скрадався я по рідній землі, хоч був ходоком од вас законним у землю Горіхову і сам Нестор Семирозум щодосвітка зоряницю для мене засвічував, дорогу показуючи.