"Грант" викликає Москву
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «"Грант" викликає Москву». Краткое содержание книги:
Великих втрат зазнали гітлерівці, перш ніж напали на слід підпільників.
В основу повісті В. Ардаматського покладено справжні події періоду Великої Вітчизняної війни.
— Любченко Марія? — спитав він, ткнувши їй в лице пістолетом.
— Так… Любченко, — пробурмотіла вона. Сили зовсім її залишили, і вона впала на ліжко.
— Взяти! — наказав Бульдог.
Молоденькі гестапівці підхопили Любченко під руки й потягли до дверей. Вона не могла навіть переставляти ноги, її пхнули в машину на заднє сидіння. Молоді гестапівці сіли по обидва боки, тримаючи її за руки. Раптом Любченко застогнала і опустила голову на груди. Гестапівець узяв її за підборіддя й відкинув голову на спинку сидіння.
— Вона, часом, не здохла від страху? — тихо мовив він.
Бульдог сів поруч з шофером. Машина зірвалася з місця і помчала темними вулицями…
— Одну тварюку доставили, — доповів Бульдог Релінку. — Їду по другу. Тільки леді трохи не в формі, я викликав до неї лікаря.
— Обшук зробили? — спитав Релінк.
— Я не людина-блискавка, — усміхнувся Бульдог. — Мені наказано доставити обидві тварюки ще цієї ночі, і наказ, як бачите, виконується. Привезу другу тварюку і займусь обшуком.
— Мені потрібний хоч один доказ для першого допиту, — суворо сказав Релінк.
Бульдог розсміявся:
— Та, киньте ви, їй-богу, зараз побачите не людину, а рідку манну кашу. Вона вам сама все охоче викладе.
Лікар приводив Любченко до пам’яті. Він зробив їй укол і з суто професіональною байдужістю стежив за безвідмовною дією ліків. Любченко розплющила очі, здивовано поглянула навкруги і затремтіла. Лікар дав їй води. Цокаючи зубами об склянку, Любченко кілька разів ковтнула.
— Що вам від мене потрібно? — спитала вона по-німецькому.
— Нічого. Я лікар.
— Лікар? — здивувалася Любченко. — Де я?
— Там, куди вас доставили, — усміхнувся лікар.
— Що зі мною було?
— Думаю, спазма серцевого м’яза, це не страшно…
У Любченко зажевріла надія, що її привезли не в гестапо. Але в цю мить в кімнату ввійшли два молоденьких гестапівці, мовчки підхопили її під руки і повели. Тепер ноги трохи слухались, вона вже була здатна думати. Любченко зрозуміла: ніякої надії нема, вона в гестапо. «Я ж знала, що все цим закінчиться, знала…» Враз пригадала свою розмову в міськкомі партії. Глуха злість штовхнула її в спину, і вона пішла швидше, немов поспішала довести комусь, що мала рацію, коли не погоджувалась і боялася залишатися в місті.
Молоденькі гестапівці посадили її на стілець перед столом Релінка і відійшли до дверей. Релінк кілька хвилин мовчки дивився на Любченко, наче руками обмацував її дрябле, з обвислими щоками обличчя, крихкотілу безформну постать і нарешті зупинив погляд на її руках, що безсило лежали на колінах.
— Ви, здається, розмовляєте по-німецькому? — добродушно спитав Релінк.
— Так, але не зовсім добре, — тихо відповіла Любченко.
— Ваша професія?
— Лікар. Вузька спеціальність — туберкульоз.
— Ах, вузька? Чудово. А ще яка у вас є спеціальність, ширша?
— Більше ніякої.
— А за якою спеціальністю вас залишили в місті ваші партійні фюрери?
Релінк дивився на Любченко весело, без будь-якої злості. Це її обеззброювало, вона ждала, вмираючи від страху, зовсім іншого.
— Я залишилась в місті за тією ж спеціальністю, тобто як лікар біля хворих, яких не можна було вивезти, — відповіла вона.
— О! Розумію, розумію, професійний обов’язок, — наче повірив Релінк. — Ну, а що ви повинні були робити як комуністка?
— Те ж саме, лікувати хворих, — Любченко поступово заспокоїлась, їй здавалося, що гестапівець її відповідями задоволений.
— Це правда, тільки правда? — проникливо спитав Релінк.
— Так, тільки правда, — відповіла Любченко і подумала про себе, що вона дійсно каже цілковиту правду, адже про доручення ховати в лікарні людей підпілля гестапівці просто не можуть знати.
Релінк і справді не мав ніяких відомостей про характер таємних доручень, даних цій жінці, і одержати їх він міг зараз тільки від неї самої. Він вийшов з-за стола, зупинився впритул перед Любченко і зверху вниз пильно дивився на неї. І вона, підвівши свої набряклі повіки, знизу вгору дивилася на нього.
— Значить, тільки правда? — тихо спитав Релінк.
— Так, правда.
Релінк миттю спочатку лівою, а потім правою долонею вдарив Любченко по обличчю. Голова її метнулась в один бік, в другий. Любченко хотіла відсахнутись назад, але стілець перекинувся, і вона разом з ним упала на підлогу.