![Дика енергія. Лана [Дикая энергия. Лана - uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/9/2/2/0/dika-energiya-lana-dikaya-energiya-lana-uk-download.jpg)
Дика енергія. Лана [Дикая энергия. Лана - uk]
- Автор: Дяченко Марина та Сергій
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 966-8317-83-1
- Переводчик: Іван Андрусяк
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Дика енергія. Лана [Дикая энергия. Лана - uk]». Краткое содержание книги:
Цар-мати йде на мене, похитуючись у ритмі, і я бачу її шлях — наперед. Вона, можливо, відстрибне й атакує з правого боку. А можливо — припаде до тремтливої сітки й атакує знизу. Я бачу ці дві можливості — за мить одна з них реалізується, та я не знаю, звідки чекати удару!
Цар-мати підстрибує і розвертається в повітрі. У мить, коли вона торкається мембрани, виникає сильне коливання; я використовую його — і, відштовхнувшись, перевертаюсь у польоті через голову.
Приземлююсь на ноги, але, не втримавшись, тут-таки падаю на одне коліно. Що робити?! Чекати, доки вона знесиліє? Адже я не можу завдавати ударів у відповідь, я не знаю як! Я можу танцювати й ухилятись — але ж не вічно!
Цар-мати знову розмащується, наче пускаючи ймовірне майбутнє від розвилки — двома шляхами. Можливо, її наступний удар проламає моє перенісся. Або, можливо, зламає стегно. Третьої вірогідності, рятівної, я не бачу, скільки б не шукала…
І тоді, зневірившись, повністю віддаюсь на ласку ритму.
Я не думаю. Я майже не існую. Я скрізь — і мене нема ніде. Моє тіло — набір нескінченних імовірностей, мій дух — чергування ударів і пауз, тіні й світла, сильної й слабкої долі. Здається, я співаю ту ж пісню, що й Цар-мати. Здається, я починаю свою пісню. Здається, наші ритми перетнулися…
Ми — дві ріки, що течуть в одному річищі. Вона повновода, я струмочок; та з кожною хвилиною я дужчаю. Минає вічність — ми зрівнялись. Минає ще одна вічність — і я відтягаю на себе все більше струмливої сили. Цар-мати вичерпується з кожною хвилиною. Вона вичерпується…
Усе закінчується в одну мить.
Я — це знову я. Моє тіло. Моє обличчя. Моє дихання — легені горять, губи тріскаються, серце ладне вистрибнути крізь рот і забитися на жорсткій сітці. А просто переді мною…
Біля моїх ніг лежить Цар-мати. На спині. Дивиться в небо. На її білій сорочці не видно крові. Ні на обличчі її, ні на тілі немає сліду від удару. І я впевнена, що не торкалася її.
Її груди піднімаються й опадають. Дедалі рідше. Дедалі спокійніше. З кожним подихом Цар-мати стає все… тоншою? Пласкою? Вона схожа на снігову кучугуру, що осідає.
— Ти перемогла, — безгучно вимовляють її губи. — Лана.
Вона заплющує очі. Жовті лелітки згасають.
Я одразу відчуваю, як пече крізь сітку полум’я, що вже згасає. Я озираюсь: три роди стоять кільцем, чоловіки, жінки й діти. Її діти. А вона лежить біля моїх ніг, висохла й нерухома. Від її білої сорочки, від зібраного на голові волосся здіймається пара.
— Я не хотіла. Вона сама… Я не хотіла, слово честі!
Стояти на сітці неможливо. Не витримавши, біжу до краю і зістрибую в сніг — обпалені ступні огортає холод.
— Цар-мати померла, — каже знайомий голос за моєю спиною. Я обертаюся й бачу Голованя.
— Тепер ви мене відпустите?
Нема відповіді. Вони дивляться на мене — всі, як один, із дивним виразом.
Тіло Цар-матері над вогнищем починає дивно посмикуватись. Пара від нього йде сильніше. Полум’я над сіткою розгоряється все дужче й дужче, хоча його ніхто не роздуває й не підкидає дров.
— Заберіть її звідти! Та заберіть же!
Я вистрибую на сітку, та вона пече так, що встояти босими ногами неможливо. Чужі руки хапають мене за плечі, за пояс, відтягають назад. Люди стоять, мовчки стоять і дивляться. Біла сорочка Цар-матері на очах чорніє. Крізь руді дірки вириваються язички полум’я.
Раптом вона починає палати вся — ніби облита оливою. Сніп вогню — стовп диму — і тіло розпадається попелом, і вітер підхоплює його, забирає — смерчем — у небо. Сітка над вогнищем тріскається й плавиться — клаптями. За хвилину там, де йшов двобій, залишається неглибока яма і недотлілі жарини.
— Що вона тобі сказала? — запитує Головань.
Я сиджу у його землянці на травах. У цілковитій темряві. Цього разу Головань не робить поступок і не запалює для мене вогник.
— Вона сказала «Ти перемогла».
— Що-небудь іще?
— «Лана», — згадую я.
— Лана… — пошепки повторює Головань. — Що ж… вона залишилась вірною собі.
— Що це означає?
Він усміхається в темряві:
— Ти полюбляєш ставити запитання, я знаю.
— Ви любили її? — запитую різко.
Він перестає сміятися.
— Так.
— Чому ж ви її не оплакуєте?
— Потім, Лано, потім. Сьогодні вночі я піду в ліс і оплачу мою дружину… Цар-матір… над тілом сарни. Або оленя. Тоді весь ліс почує, як я плачу.
Я секунду мовчу. Потім похоплююсь.