Дика енергія. Лана [Дикая энергия. Лана - uk]

Старий веде мене від селища, у вітролом. Сніг валить і засипає стежки, я провалююсь по коліно. А старий іде по верхівках кучугур — його широкі, обмотані шкурами ступні майже не лишають слідів.

Перед нами відкривається вузька нора у снігу. Старий, не озираючись, пірнає всередину — він упевнений, що я піду за ним. І мені нічого не лишається, як зігнутися і слідом улізти в сніжний тунель.

Ніколи б не подумала, що це вхід до людського житла. Тунель усе темніший і темніший. Потім попереду запалюється вогник. За мить до запаху землі, морозу й снігу додається геть несподіваний запах — сухої трави.

У місті дуже мало трави. Але іноді зелений кущик виростає з асфальтової щілини, на даху високого будинку. В дитинстві ми розминали травинки між пальцями й нюхали. Часом жували. Часом висушували і клали під скло…

— Заходь.

Відчиняються двері. Струшую сніг із волосся й плечей, тупаю ногами, збиваючи грудки снігу, що прилипли. Заходжу.

Це землянка. І досить затишна, хоча невелика. Підлогу встелено сухою травою. Жмутки духмяних трав звисають зі стін і стелі. Ніколи в житті не бачила стільки трави.

— Сідай.

Я вмощуюсь на підлозі. Старий сідає навпроти, схрестивши ноги. У землянці немає ні печі, ні комина, але все одно тепло. І зовсім не відчувається вогкості.

Каганець із вогником стоїть між нами. Я чомусь упевнена, що вогонь — для мене. Старий напевно бачить у темряві — без усяких нічних окулярів.

— Тобі доводилось передбачати майбутнє?

Я відкриваю рота. Знову закриваю. Запитання захопило мене зненацька.

— Ні… мабуть.

Старий киває.

— Ти молода. І, скоріш за все, помреш молодою. Цар-мати не зупиниться — надто жорстоке майбутнє ти принесла трьом родам.

— Я не принесла жодного…

— Помовч. — Він ледь усміхається. — Цар-мати бачить лише один шлях. А я бачу розвилку. Ти помреш. Або занапастиш три роди. Або врятуєш їх. Подаруєш їм нове майбутнє. Заснуєш четвертий рід — найбільш життєздатний і сильний. І тоді нашим дітям не доведеться боятися Заводу.

— А вони бояться…

— Помовч. — Сніг на його бороді тане, і я бачу, що вона не така вже й сива — чорна, шпаковата. — Земля боїться весни. Тане крига, розриваючи жили. Напружуються й розпукуються бруньки — це біль… це пологи. Старе, що не встигло віджити своє, вступає у двобій з молодим, яке не встигло набратися сили… Ану підведись.

Моє серце пропускає удар. Я підкоряюся.

Старий підводиться також. Ставши навпроти, заплющує величезні очиська. І починає повільно гойдатися вперед-назад. Ніби тяжкий вантаж — потік розплавленої лави — то витікає вперед і майже торкається землі, то втягається назад, стискаючись у точку. Не можу навіть зрозуміти, що відбувається, не можу описати як слід — але підсвідомо повторюю його рухи. Ми мовчки розгойдуємось, як дерева під одним вітром.