Дика енергія. Лана [Дикая энергия. Лана - uk]

А наступного дня нічого не відбувається, бо з самого ранку падає лапатий сніг, та ще й такий, що нічогісінько не видно. І я, лежачи під шкурою і слухаючи, як ниють синці й подряпини, весь час згадую її слова: «У тебе на лобі написано біду для наших трьох родів. А завтра буде великий сніг».

Приходить Ярий, приносить їжу. Сідає на лаву. Мовчить.

— Іди, — кажу я йому. — Не хочу тебе бачити.

— Чому? — дивується він.

— Тому що всі ви, чоловіки-вовки, — насправді баби. Мене двічі мало не вбили — нізащо! А ти мені кашу носиш і зітхаєш.

Він дивиться на мене так довго й докірливо, що я відводжу очі.

— Цар-мати замкнулась у своєму будинку, нікого не пускає, — каже Ярий. — Ворожить на твою долю. І на долю трьох родів.

— Якщо вона така ясновидиця, твоя Цар-мати, чому вона не знала наперед, що я здолаю Безіменну? Що Мисливиця не вб’є мене?

— Бо майбутнє ніколи не відкривається повністю. Воно виказує себе по краплині… Те, що ти перемогла Мисливицю, — знак. Ніхто у трьох родах не міг перемогти Мисливицю. Ні чоловіки, ні жінки. У тобі є особлива сила. Чи особливий талан.

— Якби у мене був талан, я б зараз тут не сиділа. Я була б у місті серед друзів…

Я замовкаю. Вперше думаю про те, що було б, якби я лишилася в Оверґраунді назавжди. Неба вистачить на всіх… але я не вмію жити у хмарах. Отже, все моє життя було б — старі вежі, зруйновані перекриття, зірвані дахи. Чужі гнізда. Можливо, я б звила своє і водила дітей на п’ятдесят шостий поверх — дивитись енергетичне шоу…

І найживіші барви відкривалися б їм на штучному екрані, що складається з пікселів. Нічого яскравішого в їхньому житті не було б і бути не могло.

— Ти про що замислилась?

— Немає в мені жодної особливої сили, — кажу повільно. — Я просто хотіла потрапити на Завод. Але не як паливо.

Ярий кліпає. І вчора, й позавчора я намагалася з’ясувати, що він знає про Завод. Та щоразу, коли вимовляла це слово, він замовкав, і його очі ставали непроникними.

А зараз він дивиться на мене уважно, і я розумію: він от-от заговорить. Нарешті.

І виявляється, я маю рацію.

— Поясни мені, — починає Ярий, — як можна прагнути потрапити… в Те Місце? Навіщо?

— У нас у місті існує легенда, що Завод — центр маленької країни, де живуть щасливі люди.

— Живуть? Щасливі?!

І Ярий викладає мені всю правду, яку я так хотіла — і боялась — почути.

На Заводі взагалі нема людей. Там лише залізні автомати. А керує ними чудовисько, яке ніхто ніколи не бачив. Його звуть Серце Заводу — це могутнє й абсолютно безжальне серце.

— Серце — частина Заводу? Чи це інша істота?

— Звідки я знаю? — Ярий стискає пальці. — Те Місце… Роздивитися його не можна, воно весь час огорнуте димом, туманом. І добре, що не можна роздивитись! Одного разу я глянув… Просто так, здалеку… — Ярий зціплює зуби, щоб не видно було, як він тремтить. — Це нелюдське місце. Там навколо прокляті землі, такі, знаєш, де зникають і звірі, і люди. Пішов — і пропав. Моторошне місце. Туди веде небесна нитка…