Дика енергія. Лана [Дикая энергия. Лана - uk]

Відчиняю двері нешироко, щоб не випустити тепло. Пірнаю всередину, в сінях обтрушую сніг з одягу і, хукаючи на пальці, ступаю через поріг у задушливе тепло.

На столі горить вогник. Я бачу Ярого, що сидить біля печі, і встигаю здивуватись, яке у нього дивне обличчя. А потім здогадуюсь озирнутись.

Цар-мати сидить на моїй лавці. На її обличчі мерехтять відблиски вогню. Волосся лежить на плечах блискучим жорстким плащем.

— Добридень, — кажу я, бо ні Ярий, ні Цар-мати порушувати мовчання не збираються.

— А бодай тобі цур, — озивається Цар-мати таким тоном, яким люди зазвичай вітаються. — Ну, що сказав тобі Головань?

— Він бачить два шляхи. Я зовсім не обов’язково всіх тут занапащу. Я можу, навпаки, принести щастя… Є така… розвилка. Нове майбутнє.

— Я народила від нього дванадцять дітей, — повільно каже Цар-мати. — Двох роздер ведмідь. Двох забрав Завод. Одну вбила ти!

— Я не знала, — бурмочу вражено, але Цар-мати мене не слухає.

— Хоч би що було, всіх людей з трьох родів я вважаю своїми дітьми. Кого ти вб’єш завтра? Кого з них? Якими бідами ми заплатимо за ту химеру, яку чоловіки, — вона кидає зневажливий погляд на Ярого, — називають новим майбутнім? Я відповідаю за три роди. Я, а не він. Чоловік на чолі племені — це війна і смерть, гонитва за кращим по трупах хорошого… Трьом родам не потрібне нове майбутнє. Їм досить старого. Тому ти помреш.

Вона повертається і йде, не сказавши більше ані слова.

Вночі мені сниться місто. Сниться, як я шукаю підзарядження… але не для Єви. Для Голованя. А він ходить за мною назирці, сміється, глузує. Підзарядження? Для мене?! Ти збожеволіла!

У сні розумію, що все йде не так, але вдіяти нічого не можу. Сон несе мене, як каламутна ріка, і врешті приносить на пустирище в дільницю веж — навкруги громадяться залізні статуї вовків, звезені, напевно, з якогось музею. Або з виставки божевільного скульптора. У деяких вовків по п’ять, шість ніг, ощирені пащі… І величезні соски, майже як у корів. Дійні вовчиці? Що за маячня!

Посеред пустирища стоїть людина, побачивши яку, я щосили намагаюсь прокинутись. Це енергетичний контролер — вірніше, той, кого я мала за контролера. Чорний привид. Вісник нещастя. Обличчя його в борознах, але це не старечі зморшки. Це стики броньованих плит. Очі дивляться з чорних проваль, наче з глибоких дюз.

— Багато хто не доживає до ранку, — каже він неголосно й моторошно. — Енергії на всіх не вистачає.

Залізні плити, з яких складається його обличчя, приходять у рух. Міняються місцями вилиці. Падає підборіддя, відкриваючи чорний тунель пащі. Я кричу…

І прокидаюсь.

Куди ніч, туди й сон. Хоч би як склалась моя доля, в місто я більше не повернусь.