![Дика енергія. Лана [Дикая энергия. Лана - uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/9/2/2/0/dika-energiya-lana-dikaya-energiya-lana-uk-download.jpg)
Дика енергія. Лана [Дикая энергия. Лана - uk]
- Автор: Дяченко Марина та Сергій
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 966-8317-83-1
- Переводчик: Іван Андрусяк
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Дика енергія. Лана [Дикая энергия. Лана - uk]». Краткое содержание книги:
Я співаю вголос, і в цю мить мене наздоганяє Ярий.
Кілька секунд ми котимось плечем до плеча. Ми могли б узятися за руки. Потім він випереджає мене і починає виписувати на льоду візерунки, то розганяючись, то пригальмовуючи, то перетинаючи мені дорогу й звергаючи за секунду до зіткнення.
Я сильно згинаю коліна й притискаю лікті до боків. Хочу випередити його, і випереджу. Треба тільки знайти найкоротший шлях між камінням… від крижаного горба до горба… По бистрині, зрізуючи закрути, вперед, вперед!
Ярий перестає бешкетувати й прилаштовується за мною. Він не дозволить, щоб я його випередила. Він сильний і досвідчений, швидко наздоганяє мене й котиться спереду, не даючи випередити себе ні справа, ні зліва. З-під його леза крижані бризки вихором летять мені в обличчя.
Я прикриваю очі. Прямо на нашому шляху велика плеската брила. Ярий має обійти її з правого боку. Так, річка в цьому місці робить різкий поворот, щоб обійти перепону…
Раз. Два. Три. Чотири. Зараз Ярий поверне…
І він повертає. По бистрині, слідом за течією ріки.
А я збираюсь на силі, відштовхуюсь від криги й злітаю над засніженою брилою. Швидкість шалена. Тільки зараз, опинившись у повітрі, я це зрозуміла. Я лечу, як камінь, випущений із самостріла, льодоріз черкає лезом по сніжній шапці…
Склавшись, як пружина, приземлююся знову на лід. На кілька кроків попереду Ярого.
Він кричить — не від страху, не від люті. Плавно похитуючись, розганяюсь на рівній ділянці ріки… І ріка раптом закінчується. Я лечу.
Не розумію, що сталося. Іще лечу; ріка опиняється далеко внизу. Надто далеко. Вона набагато ширша, все її річище вкрите гострим камінням…
Водоспад! Урвище!
Пролітаю над розсипом уламків скелі, незграбно вимахую в повітрі руками й ногами і нарешті приземлююсь на дуже глибокий, дуже жорсткий замет.
У заметі несподівано тепло. Пахне незвично й гостро. Я перевіряю, чи не вивернула щиколотку, — ні, кістки й сухожилля цілі. Тягнусь рукою донизу, намагаюсь намацати в снігу льодоріз…
І наштовхуюсь на шкуру. М’яке, тепле, зовсім сухе хутро.
Підводжу голову…
На відстані простягнутої руки — брунатна морда. Маленькі очиці, у першу мить каламутні й сонні, спалахують люттю. Я бачила цих звірів — у дитинстві, на картинці, а ще бачила плюшеві іграшки, схожі на цих звірів…
Ведмідь!
Роззявляє пащу. Я бачу заслинені жовті зуби. До роздратованого низького ревіння долучається чи то пхикання, чи форкання менших істот. Ведмежата, двоє! Це, виявляється, ведмедиця!
Я падаю. Рачкую. Барліг просторий. Дуже зручний, чистий, гарний барліг, спасибі господині. Спасибі за гостинність, я вже йду!
Ведмедиця реве, поїдаючи мене поглядом. Живою вона мене не випустить.
Льодоріз знаходиться несподівано — я на нього сідаю. Намагаюсь розкрити лезо — пальці не слухаються, і залізні шарніри, мабуть, примерзли. Ведмедиця робить крок. Я нарешті примудряюсь вирвати лезо з руків’я. Льодоріз перетворюється на криву шаблю. Виставляю її перед собою. Ведмедиця бачить зброю й реве зовсім уже несамовито.
— Лано!
Згори падає мотузка. Схопивши льодоріз у зуби, чіпляюся за неї. Мотузка — своє, рідне, Оверґраунд; я майже дістаюсь нагору (Ярий тягне мотузку, допомагаючи мені), коли ведмедиця хапає мене за чобіт.
— А згинь ти!
Я видираюся з останніх сил. Чобіт дістається ведмедиці — разом із чималим шматком моєї шкіри. Я вистрибую на сніг, перехоплюю льодоріз і так — одна нога взута, одна боса й закривавлена — біжу геть. За мною біжить Ярий — повз річку, повз замерзлий водоспад, звідки я стрибнула, — і біжачи, повторює, як заведений:
— Вона не залишить ведмежат! Вона не дожене!
Нам здається, ззаду хрускотить сніг. Ми мчимо все швидше й швидше, аж доки знесилені падаєм на сніг посеред полонини.
Тиша. Гонитви нема.
Я стискаю зуби. Прогулялись. Покатались. І хто мені скаже, нащо ми взагалі туди ходили?!
Поряд нерозбірливо лається Ярий. Бурмотить, сопе і раптом говорить абсолютно виразно, просвітлено й побожно:
— Знамення! От і відповідь!
Я сідаю. Стежу за його поглядом. Перед нами погойдується гола гілочка якогось куща; там, куди впала моя кров, тріснула брунька і до половини виліз зелений листок. Я відкриваю рота від подиву. Ярий простягає тремтячу руку, зриває гілочку й рахує бруньки.
— Три, чотири… сім! Сім днів — і на восьмий Оберіг, плесо Блискавок!