Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

У ті провесінні ночі, дикі і розверзлі, укриті величезними, ще сируватими, без пахощів, небесами, що серед повітряних вертепів і просторів стелилися в зоряні бездоріжжя, батько брав мене із собою на вечерю до маленької дворової рестораційки, схованої між задніми мурами останніх будинків Ринку.

У мокрому світлі вуличних ліхтарів, які бриніли від подувів вітру, ми йшли навпростець через велику й довершену площу — самотні, приголомшені огромом повітряних лабіринтів, загублені і здезорієнтовані в порожнинах атмосфери. Батько підводив до неба лице, відбілене блідим ореолом, і з гіркотою дивився на зоряний гравій, розсипаний по мілинах широко розгалужених і розлитих вирувань. Їхні згустки, нерівномірні і поки що не обраховані, ще не шикувались у жодні сузір’я, жодні фігури ще не вимальовувались із цих просторих і безплідних заплав. Смуток зоряних пустирів тяжів над містом, ліхтарні пронизували ніч ізнизу пучками променів, байдуже з’єднуючи їх від вузла до вузла. Під ліхтарнями, у світляному крузі, по двоє-троє зупинялися перехожі; світло навколо них створювало мимобіжне видіння кімнати з настільною лампою — в байдужій незатишній ночі, що десь там угорі розпадалася на нерівномірні шматки, на дикі повітряні краєвиди, пошарпані ударами вітру, жалюгідні й бездомні. Розмови не клеїлися, й перехожі з очима, схованими у глибоку тінь капелюхів, усміхалися, замислено слухаючи далекі шуми зірок, що їм, як на дріжджах, виростали простори тої ночі.

У дворі ресторації стежки було всипано гравієм. На стовпах задумливо сичали два ліхтарі. Панове в чорних куртках сиділи по двоє-троє, горблячись над біло застеленими столиками й бездумно втупившись у лискучі тарілки. Так завмерши, вони подумки прораховували ходи й переміщення на великій чорній шахівниці неба, в уяві спостерігаючи поміж зірок за перестрибами коней, збитими фігурами і сузір’ями, які тут-таки заступали на їхнє місце.

На естраді музики мочили вуса в кухлях гіркого пива й тупо мовчали, занурені в себе. Їхні інструменти, віолончелі та скрипки зі шляхетними обрисами, лежали на боках, покинуті під безгучним шумом зоряної зливи. Часом вони брали їх у руки і примірялися до проби, вискливо настроювали на тон своїх голосів, що їх подавали, прокашлявшись. Відтак вони знову відкладали їх — ніби ще не визрілі й неспівмірні з цією ніччю, яка байдуже пливла собі далі. Тоді в тиші й розпливанні думок, поки виделки з ножами ледь чутно побрязкували над білими столами, скрипки зненацька підводилися самі, передчасно дозрілі й повнолітні, щойно лише такі пискляві й непевні, тепер уже промовисті, стрункі, тонесенькі в талії — щоби відзвітувати про свої повноваження, взятися за відстрочену на хвилину людську справу й далі поточити той програний процес перед байдужим трибуналом зірок, серед яких водяним друком проступали виткі отвори в деках інструментів, їхні профілі, фрагментарні ключі, незавершені ліри й лебеді[114], удаваний, бездумний зоряний коментар на марґінесах музики.