Цього ви не знайдете в Яндексі

— Так от, — продовжує він, — життя як воно є, в принципі, нормальна штука. От погодься зі мною, я брехати не буду, я правду кажу.  Моя мати  читає газету «Жизнь».

—  Моя  бабушка, —  кажу, —  теж  читає  газету «Жизнь».

— От бачиш, — говорить він, заварюючи собі каву, — я тобі, у принципі, міг би бути батьком.

— Дякую.

— Ні, не дякуй. Тут справа в іншому. Ця газета — ніяке не життя. Життя — тут, — і він пристрасно почав калатати себе у груди, — так синку, тут. Життя... Любов, ненависть, робота, яку ти робиш, повітря, яке ти вдихаєш, це і є життя...

Ну, подумав я тоді, який же він словоблуд, шо він чеше, подумав я тоді. Чого він намагається домогтися цією  водою, цими тупими фразами типу «життя — це життя, тому що це життя». Ким він хоче мені здатися? Філософом? Знавцем душ людських? Ким?

— Ти, малий, зараз певно думаєш, ким же цей дядько хоче здатися. Філософом, знавцем душ людських? Ні, синку, тут зовсім в іншому справа, зрозумій, що життя складна штука, тут варто бути обачним, у цьому ділі головне — труд. Що зробило з мавпи людину?

— Нічого, — кажу, — не зробило з мавпи людину.

— Тобто... — не розуміє Олександр Миколайович.

— Мавпа, — кажу, — це мавпа, а людина — людина. Ніхто ж не говорить, що з горобця вийшла ворона.

— Дурак, — каже він мені, — праця зробила з макаки людину, праця! Ти слухай старого...

Нічого собі старий!

— ... він тобі діло розкаже. Поки ще я живий... Розповім тобі одну історійку. Жизнєнну. Поїхали ми якось у Москву, а морда у мене азіатська, так шо набили мені оту морду оті бритоголові... Тьху, це не та історія. О! Ось це — ця! Коротше, була у мене дівчина. Жили ми з нею нормально, я її частенько натягував, та я і зараз можу кого завгодно натягти, та це і не важливо, так от, поїхав я до Москви якраз тоді, коли мені оті голомозі морду натовкли, на заробітки, ще позаминулого року... Слухай мене, чо’ відволікаєшся? Це буде тобі доброю наукою, вчися, поки я живий... приїхав я з Москви і учув неладне, що дівчина мене любити перестала. Ну, думаю, не любить вона мене. А у неї там якісь проблеми з зовнішністю, та я, в принципі, теж не принц, та і характер у неї дурнуватий, та й ім’я у неї тупориле, ну, думаю, все, з таким переліком вона мене і розлюбила. Ну не дура? Вирішив я перевірити, чи любить вона мене. Лежимо, значить, ми в ліжку, а я кажу їй, щоб лізла вона під ковдру. Лізь, кажу, під ковдру. А вона лізе і починає мені того, ну, ти зрозумів. Я її разок упиздив... так, іноді бив я її для профілактики... кажу їй, що вона дура. Просто лізь під ковдру. І сиди. Я перднув. Нормально так бздонув, сиди, кажу, під ковдрою. Якщо любиш — сиди, а вона як вистрибне з-під ковдри, і з балкона, з четвертого поверху, як чкурне, а наостанок прокричала мені, що в труні вона те кохання бачила, якщо воно перевіряється таким чином. І все, ногу собі поламала, і більше я її не бачив.