Цього ви не знайдете в Яндексі
- Автор: Чех Артем
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3898-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Цього ви не знайдете в Яндексі». Краткое содержание книги:
— Так от, — продовжує він, — життя як воно є, в принципі, нормальна штука. От погодься зі мною, я брехати не буду, я правду кажу. Моя мати читає газету «Жизнь».
— Моя бабушка, — кажу, — теж читає газету «Жизнь».
— От бачиш, — говорить він, заварюючи собі каву, — я тобі, у принципі, міг би бути батьком.
— Дякую.
— Ні, не дякуй. Тут справа в іншому. Ця газета — ніяке не життя. Життя — тут, — і він пристрасно почав калатати себе у груди, — так синку, тут. Життя... Любов, ненависть, робота, яку ти робиш, повітря, яке ти вдихаєш, це і є життя...
Ну, подумав я тоді, який же він словоблуд, шо він чеше, подумав я тоді. Чого він намагається домогтися цією водою, цими тупими фразами типу «життя — це життя, тому що це життя». Ким він хоче мені здатися? Філософом? Знавцем душ людських? Ким?
— Ти, малий, зараз певно думаєш, ким же цей дядько хоче здатися. Філософом, знавцем душ людських? Ні, синку, тут зовсім в іншому справа, зрозумій, що життя складна штука, тут варто бути обачним, у цьому ділі головне — труд. Що зробило з мавпи людину?
— Нічого, — кажу, — не зробило з мавпи людину.
— Тобто... — не розуміє Олександр Миколайович.
— Мавпа, — кажу, — це мавпа, а людина — людина. Ніхто ж не говорить, що з горобця вийшла ворона.
— Дурак, — каже він мені, — праця зробила з макаки людину, праця! Ти слухай старого...
Нічого собі старий!
— ... він тобі діло розкаже. Поки ще я живий... Розповім тобі одну історійку. Жизнєнну. Поїхали ми якось у Москву, а морда у мене азіатська, так шо набили мені оту морду оті бритоголові... Тьху, це не та історія. О! Ось це — ця! Коротше, була у мене дівчина. Жили ми з нею нормально, я її частенько натягував, та я і зараз можу кого завгодно натягти, та це і не важливо, так от, поїхав я до Москви якраз тоді, коли мені оті голомозі морду натовкли, на заробітки, ще позаминулого року... Слухай мене, чо’ відволікаєшся? Це буде тобі доброю наукою, вчися, поки я живий... приїхав я з Москви і учув неладне, що дівчина мене любити перестала. Ну, думаю, не любить вона мене. А у неї там якісь проблеми з зовнішністю, та я, в принципі, теж не принц, та і характер у неї дурнуватий, та й ім’я у неї тупориле, ну, думаю, все, з таким переліком вона мене і розлюбила. Ну не дура? Вирішив я перевірити, чи любить вона мене. Лежимо, значить, ми в ліжку, а я кажу їй, щоб лізла вона під ковдру. Лізь, кажу, під ковдру. А вона лізе і починає мені того, ну, ти зрозумів. Я її разок упиздив... так, іноді бив я її для профілактики... кажу їй, що вона дура. Просто лізь під ковдру. І сиди. Я перднув. Нормально так бздонув, сиди, кажу, під ковдрою. Якщо любиш — сиди, а вона як вистрибне з-під ковдри, і з балкона, з четвертого поверху, як чкурне, а наостанок прокричала мені, що в труні вона те кохання бачила, якщо воно перевіряється таким чином. І все, ногу собі поламала, і більше я її не бачив.
— А її, — питаюсь, — часом, не Феодорою звуть?
— Ні, — каже, — Ахінацеєю, та яка, в пизду, різниця.
— І я так думаю...
— Вона з Тернополя. Так що я хотів тобі показати цим прикладом, що тримайся свого кохання, не знущайся зі своєї коханої, не їзди в Москву, бо там голомозі, і, взагалі, ти нормальний малий, нам такі потрібні.
Олександр Миколайович підвівся, зробив останній ковток кави і пішов на склад.
— Не бзди, малий, — сказав він мені наостанку, і ці слова видалися мені найрозумнішим, що він сказав за ті півгодини, скільки сидів у мене в коптьорці. Нормальні слова, подумав я, треба запам’ятати.
Все і було б нормально, якби мене не вигнали з роботи. Сталося це дуже швидко. Під час того самого першого чергування, коли усі розійшлися, я закрив ворота, шлагбаум, увімкнув зовнішнє світло. Цілий день я стояв у кедах, ноги мої добряче зопріли і тепер, вночі, коли похолодало, почали мерзнути. От біда, подумав я тоді, треба щось робити. Поставив кеди на батарею, а сам ліг на канапу, засунув ноги під ковдру, ну, щоб зігріти їх більш-менш. Під ритмічні поскрипування брами, шелест целофану на вулиці, під брехання собак із сусідських територій я заснув.
Розбудив мене окрик, як виявилося, директора цього складу, який ще не пішов додому, а залишився працювати. Як на директора складу він виглядав дуже молодо і більш-менш інтелігентно.
— Дружочєк, — сказав він мені, — нє спі.
— А я не сплю, — промовив я крізь сон, — я кімарю.
— Докімарілся уже, — холоднокровно промовив він і наказав мені відкрити браму та шлагбаум (щоб мати змогу виїхати), що я і зробив.
Ранком прийшов добродушний начальник охорони і благополучно звільнив мене. У трудовій було вписано час прийняття на роботу і час звільнення. Прийняли мене двадцять третього, а звільнили двадцять четвертого. Круто, подумав я тоді, я б’ю всі рекорди. Тоді я навіть забув настанови Олександра Миколайовича, забув оте незрівнянне його «не бзди». Тоді я і намагався не бздіти. Мені виплатили дев’яносто гривень за мою відпрацьовану добу і відпустили на всі чотири сторони. Мене це цілком влаштовувало: ноги мої більше не сиріли, очі не злипалися, все було чинно і благородно, немовби я тільки-но народився, побачив перші промінчики сонця, мої перші ковтки повітря, мої перші досліди.