Цього ви не знайдете в Яндексі

А потім ти починаєш читати, десь їздити, збагачувати свій світогляд. Читаючи, ти ненавидиш дев’яносто відсотків письменників. Ти їх ненавидиш, ненавидиш цих українських письменників та українських російських поетів. У них усіх душа співає, а ти срав на них з усього свого інтелігентного напору. Чому, дивуєшся ти, вони намагаються здатися максимально розумними, максимально українізованими, максимально недосяжними простим смертним, тим, хто не пише. О, я! О, я митець, о, я інтелектуал! Ти просто гівно, хочеться заперечити тобі, о великий письменнику український. Ти маєш писати так, як думаєш, а не так, як хотів би думати!

Я читав українські журнали, російські журнали, я читав, я намагався збагнути, що ж таки відчуває той поет чи письменник, що він намагається донести до мене. Та ти вийобуєшся, письменнику, і ти вийобуєшся, поете. Заклинаю, о Везувій, о Голгофа, о трансцендентна, метафізична, архаїчно-маргінальна поїбень, чи як там її, о розпуста і детективний жанр, дай же мені, такому інтелігенту познущатися над усіма старими тьотьками і дядьками, які у силу своїх двох вищих освіт намагаються розповісти мені, що у них їх аж три і що одна із них здобута на британських островах.

Не вірю! Я буду кричати, що не вірю, я буду репетувати у все своє максималістське горло, що письменник, який боїться показатися смішним, є не письменник, а срака, що він не лишає мені більш нічого, як називати його сракою. Нехай мої дифамації, якщо їм призначено бути дифамаціями, не пройдуть ганебний шлях тих, кого я намагаюсь зганьбити, звичайно, в правильному розумінні цього слова, але у серці  вони житимуть до того часу, поки моя душа не комерціалізується, а мозок не обрамиться хворобливим дорослим цинізмом...