Цього ви не знайдете в Яндексі

Коли мені було п’ятнадцять років, весь мій час складався виключно з вільного часу, я нехтував саморозвитком і взагалі нехтував усім, до чого мене спонукали мої нещасні батьки, та мені, зрештою, було пофіг, бо ж я був найрозумнішим і сам міг вирішувати, що мені потрібно, а це, як не крути, круто.

За десятий клас я прочитав усього, здається, п’ять книжок, захопився хіп-хопом і закінчив навчальний рік з однією четвіркою та двома трійками. Решта були двійки.

Але, незважаючи на те, в атестаті у мене не було жодної трійки, а самі лише п’ятірки та четвірки. Далі я поступив до одного київського вищого навчального закладу, де постійно висів на волосині, але мені було настільки по барабану, що, з’являючись на одній із десяти пар, я вмудрявся складати свої грьобані сесії...

Я не знаю, навіщо знову пустився у відвертості щодо мого життя, згадую ті нікчемні рефлексії, бо ж то все не є моїми університетами, а є нічим іншим, як піт на яйцях бабуїна, як лайно зіпсутого носорога (десь я це вже чув), бо ж з усього, чого мене вчили, я можу згадати тільки те, що не можна крутити ручки та важелі верстатів. Фактичними моїми університетами було читання і життєві помилки, на яких зазвичай вчиться молодь, а ще моїми університетами були конфузи, відверто негативні вчинки, спілкування з п’яними роботягами, поїздки на дачу та на море, а так і потяги разом із провідницями-істеричками, дуже рідкі настанови батька, ще рідші сльози матері, бойфренд моєї бабці Філіп, який пройшов Афганістан, Нікарагуа, Чехословаччину та інші точки. Моїми університетами були роботи, на яких я працював, потопельники, яких я бачив, похорони, на яких я стояв із кам’яним обличчям, музика, яку слухав, синці, які загоювались, ранки, вечори, доміно, бійки, наше малолітнє злодійство, зрештою, дійсність, яка триває...