Цього ви не знайдете в Яндексі

— Та ти нормальний малий, — казали мені мужики на роботі.

— Да, — відповідав я.

Іноді можна було попрацювати на навантажувачі. Тобто така махина, чимось схожа на трансформера або Вольтрона. Живиться вона від акумуляторів, що знаходяться ззаду, має два сталевих роги, якими ти підчіплюєш піддон із нагромадженими мішками на ньому і везеш на склад. І коли ти працюєш на цій-от штукенції, то час плине набагато швидше, ніж коли ти розвантажуєш, і тому не встигаєш сісти, як тобі кажуть, що давай вали мішки тягати, чи ти взагалі обурєл. Звичайно, ти не обурєл, тому покірно йдеш розвантажувати, а фурам немає кінця і краю. І ти вйобуєш, інакше не скажеш, саме вйобуєш, як останній папа Карло на цій недолугій планеті, і тобі здаються дивними пророцтва наукових фантастів початку двадцятого століття, які передрікали повну заміну людської фізичної праці на працю машин. Але конвеєр — це ще не повна заміна. І єдине, що мене тримало на цій роботі, що за годину роботи ти отримуєш більше, ніж отримує середній менеджер на тому самому заводі, де ти пашеш. Завод був приватний, і власник досить шанобливо ставився до своїх працівників, навіть до вантажників та охорони... І от тоді, коли ти працюєш, для тебе не існує  нічого того, що існує  для решти мешканців цієї планети. Не існує глобалізації, війн, революцій, не існує польових командирів та агресивно настроєних хасидів, тут діти не підриваються на мінах, а є лише ти, мішок із соєвим борошном і фірма, яка годує польових командирів та агресивних хасидів замінником свинини — соєвим м’ясом, тим самим напівфабрикатом із генетично модифікованої сої, який є нічим іншим, як щирою відрижкою глобалізації...

Одного разу я зібрався звільнятись із цієї роботи.

— Вибач, — кажу бригадирові, — не хочу померти молодим, та і на такий-сякий лептоп я вже заробив, навіть більше. Давай, — кажу, — звільняй мене.

— Через тиждень, — каже мені бригадир, — необхідно знайти тобі заміну.

— Добре, — кажу.

У цей час якраз були травневі свята, і робітники заводу разом із вантажниками добре відзначили ці самі свята. Вони жерлу горілку так, наче ніколи її не жерли. Вони тамували свою алкогольну спрагу на десять років уперед — я не потрапив на їхній банкет з відомих причин, адже горілку я майже не п’ю, а тим більше в такій кількості.