Пригоди Шерлока Холмса. Том IV

— З нею не можна розв’язатись по-чесному.

— По-вашому — так. Але дайте мені шість місяців, і тоді я, нікого не соромлячись, зможу покинути долину.

Дівчина радісно засміялася.

— Шість місяців! — вигукнула вона. — Ви обіцяєте?

— Може, сім або вісім. Але менше ніж за рік ми виберемось із цієї долини.

Більше Етті не допиталася нічого, але й цього було вже досить. Далеке світло трохи розвіяло морок безнадійного майбуття. Вона повернулася до батька з легким серцем — уперше відтоді, як познайомилася з Джеком Мак-Мердо.

Оскільки Мак-Мердо став членом ложі, він почав одержувати ширші відомості про справи товариства й невдовзі з’ясував, що його діяльність не обмежувалась однією ложею. Навіть майстрові Мак-Ґінті було відомо не все; кількома ложами відав — і навіть сам порядкував у них — брат вищого рангу, що називався «окружним делегатом» і мешкав у Гобсонс-Петчі. Мак-Мердо один-єдиний раз бачив його — маленького, сивого, схожого на пацюка чоловічка, що не ходив, а ковзав, кидаючи туди-сюди обережні погляди. Звали його Еванс Потт, і навіть сам майстер верміської ложі відчував до нього якийсь шанобливий острах, наче велетень Дантон до низенького, але небезпечного Робесп’єра.[11]

Одного дня Скенлен, що мешкав разом з Мак-Мердо, дістав від Мак-Ґінті лист, до якого було додано цидулку Еванса Потта: той писав до майстра, що посилає двох «гарних хлопців» на прізвище Ловлер та Ендрюс, яким належить попрацювати в їхній окрузі. Як саме попрацювати, говорити не варто. Чи не потурбується майстер як слід приховати їх доти, доки настане час діяти? Мак-Ґінті додавав, що розголошувати цю таємницю в будинку спілки не можна, а отже, Мак-Мердо й Скенлен повинні зробити приїжджим ласку та прихистити їх у себе.

Того самого вечора вони приїхали обидва — кожен з торбиною за плечима. Ловлер був підстаркуватий, відлюдкуватий, мовчазний чоловік у чорному сурдуті, м’якому фетровому капелюсі та з сивою кошлатою бородою; він скидався на мандрівного проповідника. Його товариш Ендрюс був зовсім ще хлопчина, з милим, щирим обличчям, невимушеної вдачі; він здавався школярем, що приїхав на канікули й тішиться кожною хвилиною свободи. Обидва були непитущі й поводилися зовсім сумирно, розповідаючи, однак, досить охоче про свої минулі доручення, що зазвичай закінчувались убивствами. На Ловлеровому рахунку їх було вже чотирнадцять, на Ендрюсовому — три.

Мак-Мердо помітив, що вони готові розповідати про свої минулі геройства для того, щоб показати себе людьми, ладними добре й щиро прислужитися товариству. Мовчали вони лише про те, що їм належало виконати тепер.

— Нас обрали тому, що ні я, ні цей хлопчина не п’ємо, — пояснив Ловлер. — А отже, нічого зайвого не вибовкнемо. Не питайте нас ні про що, бо це наказ окружного делегата.

— Всі ми працюємо разом, — відповів Скенлен, і всі четверо сіли вечеряти.

— То правда, й ми охоче побалакаємо про те, як прикандичили Чарлі Вільямса, чи Саймона Берда, чи когось іще. Але про тутешню роботу не скажемо нічого.