Таємниця зміїної голови
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-038-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Таємниця зміїної голови». Краткое содержание книги:
Колись у цих краях гуляв народний месник Устим Кармелюк. Вороги називали його розбійником. І десь там сподвижники Кармелюка заховали великий діамант небаченої краси. А за скарбом, звісно, полюють лихі люди. Вони хочуть забрати собі не лише діамант, а й увесь замок. Чи вдасться нашим героям — Данилові, Богданові, Льоньці та їхнім новим друзям — випередити злодіїв і врятувати замок? Чи зможуть вони розгадати усі розбійницькі загадки? Що цього разу учворить шалений страус на прізвисько Футбол? Про це все ви дізнаєтесь із нового детективу Андрія Кокотюхи. Вперед, пошук починається, час пішов на хвилини!
Пані Крук розпашіла й тяжко дихала. Всім своїм виглядом показувала: нічого вже її не зупинить.
— Чим же ви кращі за злодіїв? — промовив Данило обережно. — Припустімо, в нас є діамант. Та ми якраз збиралися нести його в музей. А там директор уже знає, як далі діяти. Ви ж хочете забрати собі скарб, який вам не належить!
— Багато ти знаєш, Даниле Лановий! Але не все на світі! — пані Крук ступила вперед, розпрямила плечі та спину, гордо піднесла голову: — Це ви вкрали! І директор ваш, Жора, вкраде! Ця річ належить не йому, не вам, жодній державі! Це — мій діамант! Моя спадщина! Я єдиний нащадок князя Козицького! Тільки я маю право на Зміїну Голову!
Розділ 31
У якому страус Футбол не любить, коли його друзів смикають за вуха
Сказати, що це був шок — нічого не сказати.
Ось тепер навіть у Данила зовсім відібрало мову. Вже й пістолет у Карликовій руці не так лякав. Чорнокоса пані Крук, насолодившись ефектом, продовжила.
— Мій рід походить від молодшої доньки власника цього замку. Так що, за великим рахунком, діамант допоможе мені не лише отримати його назад, у свою власність. Зміїна Голова насправді коштує стільки, що я можу мати всю землю довкола нього. Навіть оцей ліс, оце урочище, цю печеру. Думаєте, це важко зробити? Запитай у свого тата, Даниле Лановий. Він знає, як такі справи вирішуються, коли маєш у столиці купу впливових друзів. Щойно я завершу свої справи, сюди, на мою територію та в мій замок, без мого дозволу жодна жива душа не зайде!
— Навіть отака? — раптом запитав Данило.
Пані Крук ще нічого не зрозуміла. А хлопець, мов би вивільнившись з-під гіпнозу, показав рукою кудись за спину чорнявки.
Та повернула голову. І разом із усіма побачила цибатого страуса, який неквапом, поважно, навіть якось по-хазяйському виходив з-за дерев на галявину. Просто до наметового містечка. Зупинився, клацнув дзьобом, побачивши знайомих, ще й підстрибнув замість вітання.
— О, здрасьтє! — вигукнула пані Крук, тоді роздратовано плюнула. — Тьфу на вас із вашим страусом! Щось давно його тут не було. Чого сюди забрів?
Футбол тупцяв на місці, доброзичливо позираючи на компанію, що зібралася в урочищі.
— Це, між іншим, ідея! — пані Крук уважніше придивилася до страуса, тоді рвучко повернулася до гурту. — Карлику, а правда! Заведу тут собі зоопарк! Приватний! Ні в кого в резиденції не буде ані страусів, ані кенгуру, ані мавп із крокодилами! А у мене — будуть! Я сюди ще левів завезу! Випускатиму за паркан, якщо мені хтось із місцевих набридне! О, тоді точно боятися будуть! Значить — поважатимуть! Так, ну все, — до чорнявки повернулася діловитість. — Договір такий, діти мої. Ви віддаєте мені діамант. Я забуваю про існування вашого друга Богдана. Ми взагалі не бачили одне одного. Ніхто нікого ні в чому не звинувачує. Живіть тут, бавте свого страуса. Діліться враженнями про підземну мандрівку. Мабуть, усе це було цікаво. У вашому віці все мусить бути цікаво, хіба не так? Інакше у вас будуть великі неприємності. При тому, що діамант ми у вас усе одно заберемо. В кіно та книжках дають час на роздуми. Ми живемо в реальному світі. Тому час на роздуми у вас, я вважаю, був. І весь вийшов. Готові?
Перезирнулися хлопці.
Глянув Данило на страуса. От кому зараз добре — жодних рішень не приймати. Потому перевів погляд на пані Крук.
— Згода.
— Яка згода? — чорнявка хоч і лякала хлопців, та вже ж не була готова до такого швидкого складання зброї.
— Повна згода. Богдан — мій друг. Зрозуміло, ви все це якось підстроїли. Через вікно забралися до нашої кімнати та підсунули телефон. Найпростіше рішення. Та все одно вам удалося. Я не хочу для нього проблем. Забирайте камінь.
— Здурів! — вигукнув Майстренко, навіть смикнув Данька за рукав. — Придурок, ми не здаємося! Вони нам нічого не зроблять! Я викручуся, вперше хіба!
— Бодя, думай трошки наперед. Як у шахах, Данило тримався на диво спокійно, навіть приречено, так поводить себе той, хто програв партію. — Нікому, крім тебе, нічого не загрожує. Про діамант ми могли нічого не знати. Хай краще спробують тепер щось комусь довести по закону. Ми виходимо з гри.
— Ти виходиш! — гаркнув Богдан. — Не треба мною прикриватися, почув? Хай ризикнуть здоров'ям!