Таємниця зміїної голови
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-038-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Таємниця зміїної голови». Краткое содержание книги:
Колись у цих краях гуляв народний месник Устим Кармелюк. Вороги називали його розбійником. І десь там сподвижники Кармелюка заховали великий діамант небаченої краси. А за скарбом, звісно, полюють лихі люди. Вони хочуть забрати собі не лише діамант, а й увесь замок. Чи вдасться нашим героям — Данилові, Богданові, Льоньці та їхнім новим друзям — випередити злодіїв і врятувати замок? Чи зможуть вони розгадати усі розбійницькі загадки? Що цього разу учворить шалений страус на прізвисько Футбол? Про це все ви дізнаєтесь із нового детективу Андрія Кокотюхи. Вперед, пошук починається, час пішов на хвилини!
Тепер він рухався попереду. Подальший перехід був не складний, а коридор — досить високий. Звісно, доросла людина тут мусила б пригинатися. Хлопці ж пересувалися вільно, вже навіть не відчуваючи тиску поверхні над головами.
Поворот.
Коротка галерея — ще один поворот.
Дійшовши до кінця проходу, Данило вперся в першу кам'яну сходинку, що вела кудись нагору. Вже зовсім відкинувши сумніви, маючи намір рухатися лише вперед та дійти до кінця, яким би він не був, хлопець рішуче поставив ногу на сходинку. Лише попередив:
— Обережно, під ноги дивіться…
Сходи були звивисті. Данило машинально почав їх рахувати. Тридцять сьома була останньою, верхньою. Вона вивела до невеличкого вузького мурованого ґанку та вперлася в суцільну кам'яну стіну.
— Отак, — тихо промовив ззаду Богдан, теж видершись нагору. — Називається, приїхали.
— Що там? — нетерпляче почулося знизу.
Вухо з Льонькою не мали куди стати, товклися на сходинках. У темряві відразу стало тісно.
— Стіна, — пояснив Данило.
— Правильно. Під землею були, під водою пройшли. Тепер треба якось за стіну пролізти, — озвався Вухо.
— Я б сказав — крізь стіну, — Данило висвітив мур променем. — Не головою ж її… Мусить же бути щось. У цього Ружича все не просто так…
Він провів по стіні рукою. Жодного натяку на те, що десь тут повинні бути двері, які можна відчинити так само, як той прохід у печері. Нічого, жодного отвору. Суцільна мурована твердь.
Рука ковзнула далі. За нею — промені двох ліхтарів.
А це що таке?
— Дай сюди світла, — чомусь пошепки мовив Данило, вдивляючись у те, на що натрапило око.
Богдан підсунувся майже впритул. Тепер вони обоє бачили малюнок, вибитий на камені. Данило навіть торкнувся його пучками пальців.
— Це що таке? — прогудів йому Богдан просто у вухо.
— Так колись зображували квітку. Бачив я у книжках татових такі гравюри.
— Звичайну квітку?
— Ні, ось це — троянда. Так її малювали в лицарські часи. Ну, а Козицький в усьому намагався наслідувати лицарів… Думаю, це просто така позначка…
— Ружа! — раптом почулося ззаду.
Данило рвучко обернувся на голос Вуха. Навіть мало не збив з ніг Богдана. Той втримався, схопившись за стіну.
— Яка ружа? До чого тут ружа?
— Троянда — це ружа. У наших краях цю квітку ще й так називають.
— До чого тут… — спробував щось сказати Богдан, та Данило знову штовхнув його в темряві.
Тепер уже — навмисне.
— Троянда. Ружа. Ружич! — вигукнув він. — Михайло Ружич! Оце все — плід його фантазії! Робота його розуму! Хіба ви забули, що в нього все має значення? Знак ружі — підказка.
Не знав ще Данило Лановий, чи правильно робить. Діяв, як відчував.
Поклав руку просто всередину зображення квітки. Натиснув.
Нічого.
Натиснув сильніше.
Теж нічого.
— Ану, дайте щось важке! — крикнув не повертаючись.
Знизу передали каменюку. Данило примостив її до викарбуваної ружі, натиснув утретє, сильно, наскільки зміг.
Є!
Засув зі скрипом, але прийшов у дію. Зображення по контуру посунулося всередину. В перехресному світлі чотирьох ліхтариків повільно відсунулася стіна.
Стояти й дивуватися, роззявивши роти, не стало вже терпцю. Данило — перший, а за ним — усі інші зробили крок уперед.
І опинилися за стіною.
Розділ 28
У якому хоч і стоїть суцільна темрява, та все одно видно злу дію підземель і кам'яних стін
Перше, що відчули шукачі, — густий запах завмерлого повітря. Здавалося, його можна помацати, проте дихання не спирало. Льонька, а за ним — Богдан навіть закашлялися так, ніби вода чи шмат їжі потрапив не в те горло.
Щойно вихід відкрився, як усередину темного кам'яного мішка шаснув легенький, ледь відчутний протяг і загусле повітря перестало дерти в горлі. Дихати відразу стало легше, очі швидко звикли до масної темряви. А ліхтарики, які всі четверо чомусь машинально опустили, коли зайшли в сховок, знову дружно, в чотири промені, освітили це загадкове місце.
Наскільки хлопці змогли розгледіти, вони опинилися у звичайній кімнаті, не дуже великій, навіть швидше маленькій порівняно з уже баченими в замку. Під ногами стелився тонкий шар пилу щонайменше півторастолітньої давнини. Данило чомусь думав — пилюки тут буде більше. Та відразу знайшов цьому пояснення: «кімната страху» не мала ані килимів, ані шафи для одягу, словом — нічого такого, що накопичує пил у людському житлі.
Голі муровані стіни. Підлога, викладена шматками граніту. Жодного вікна, хоча напевне десь тут мусив бути хоч маленький отвір для вентиляції. Кімната мала стати такою собі невеличкою безпечною фортецею для господарів, і звідси можна вийти під землею на той бік замкової стіни. Та все одно напевне передбачалося, що князь чи його родина пробудуть тут якийсь час. Зовсім без вентиляції це приміщення лишати не можна. Такий майстер, як Михайло Ружич, це напевне знав.