Таємниця зміїної голови
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-038-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Таємниця зміїної голови». Краткое содержание книги:
Колись у цих краях гуляв народний месник Устим Кармелюк. Вороги називали його розбійником. І десь там сподвижники Кармелюка заховали великий діамант небаченої краси. А за скарбом, звісно, полюють лихі люди. Вони хочуть забрати собі не лише діамант, а й увесь замок. Чи вдасться нашим героям — Данилові, Богданові, Льоньці та їхнім новим друзям — випередити злодіїв і врятувати замок? Чи зможуть вони розгадати усі розбійницькі загадки? Що цього разу учворить шалений страус на прізвисько Футбол? Про це все ви дізнаєтесь із нового детективу Андрія Кокотюхи. Вперед, пошук починається, час пішов на хвилини!
— Ну, ось ми й прийшли, — нарешті вичавив із себе Вухо.
— Треба чимось двері підперти, — стрепенувся Льонька. — Чи стіну, чи як це називається… Словом, аби нас тут не закрило.
— Взагалі-то зсередини цю стіну, чи, як ти кажеш, ці двері теж можна відчинити, — зауважив Данило.
— І ти знаєш, як? — Льонька навів на нього промінь свого ліхтаря. — Слухай, є таке правило: лізеш кудись — не забудь подумати, як вилізеш.
— Він правий, — озвався Богдан. — Мацнемо щось не те, як у фільмах про Індіану Джонса… Тільки ми ж не в кіно, народ. Чудесного спасіння не буде…
Данило зробив кілька обережних кроків углиб кімнати. Ліхтарик висвітив дерев'яне ліжко в кутку. Просто каркас, лежак між двома спинками. Ані матраца, ані перини, ані ковдр, ані подушок. Далі з темряви вихопився міцно збитий дерев'яний стілець із високою спинкою, стіл біля стіни, трошки далі — невеличкий ослінчик.
— Хто сміливий — поставте туди, в прохід, стіл чи табуретку, — промовив він, і поки Льонька з Вухом квапливо волочили меблі, блокуючи рухому частину стіни, сказав уголос, проте швидше для себе, ніж до когось: — Не густо. Він тут точно довго бути не планував.
— Ти про князя? — спитав Богдан, обережно присідаючи на ліжко.
— Ага… Так, тимчасове пристанище. Пересидіти якийсь час. Коли справді є від кого ховатися, не варто відразу відкривати переслідувачам усі козирі.
— Тобто? — не зрозумів Вухо.
— Хід, яким ми сюди дійшли, веде не так уже й далеко. Лише виводить за межі замку, — пояснив Данько. — Якщо втікача шукають ретельно, можуть швидко помітити. А так пересидів, перечекав день. Тут, вважай, неприступна фортеця. Звісно, коли ніхто не знає, як сюди зайти.
Ось чому Козицький наказав усіх свідків знищити, тепер точно ясно.
— Може, ще поясниш, раз такий розумний, чого ми сюди прийшли? — подав голос із темряви Льонька. — Нібито діамант шукаємо. Поки що ним навіть і не пахне.
— Діаманти, до твого відома, взагалі не пахнуть, — зауважив Данило.
— Не знаю. Жодного ще не нюхав.
— Слухай, чого ти бурчиш? — не втерпів Богдан. — Що тобі не так?
Поки хлопці гарикалися, Вухо пройшов у дальній кут кімнати, зовсім порожній. Враз під ногою щось хруснуло і від цього звуку всі дружно здригнулися. Та й сам рудий не стримав зойку, навіть відскочив убік.
— Якого дідька! — гаркнув Гайдамака.
— Ні, це ти якого милого лаєшся оце зараз! — Богдан наставив на нього ліхтарик, мов світловий меч.
— Тихо! — тепер уже Данило підвищив голос. — Чого це ви завелися на рівному місці? Ще нема чого ділити, а вони вже…
— Отож бо й воно! — не збирався вступатися Льонька. — Лазимо з ранку під землею, як кроти! Прийшли бозна-куди! І це вони називають шукати діаманти!
Данило знов примружив очі, порахував до десяти.
— Андрію, чим ти там хруснув? — запитав уже спокійніше.
Вухо присвітив собі під ноги. Нахилився. Помацав на підлозі, спробував знахідку підняти, знову зойкнув. Тепер уже — від болю.
— Скло тут, зараза! Пальця врізав!
— Ай-ай-ай! — закривлявся Льонька. — Ваву хлопчик зробив!
— Ти сьогодні замовкнеш? — ось тепер Богдан Майстренко уже розізлився на Гайдамаку всерйоз.
— А якщо ні? То що?
— Замовкніть! Обоє! — вигукнув Данило, а потім, стишивши голос, повторив: — Замовкніть. Я й про таке читав. Це на всіх нас підземелля тисне. Взагалі — замкнений простір ще гірше може діяти на людей. Так що ви вважайте.
Потому підійшов до того місця, де стояв Вухо. Нахилився, присвітив. Щось блиснуло. Намацав пальцями, підняв обережно.
Рука тримала нерівний скалок. У ньому щось майнуло — чи хтось…
— Дзеркало, — зрозумів Данило. — Десь тут висіло на стіні. Впало й розбилося. Оно там далі уламків повно, я бачу.
Промінь справді висвітив далі по підлозі припалі порохом осколки люстра.
— Для чого воно тут? — здивувався Богдан.
— Для кого, — виправив Данило. — Жінки не можуть без дзеркала. Навіть у такі невеселі моменти, які доводиться переживати в оцих «кімнатах страху». Не знаю, щоправда, чи всі. Проте своїй княгині Козицький напевне припасував тут дзеркало до стіни.
— Точно! — підтвердив Вухо, ступивши тим часом ще далі, майже впритул до стіни. — Ось, гляньте, що знайшов!
Рудий тримав у руці старовинний підсвічник.