Таємниця зміїної голови
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-038-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Таємниця зміїної голови». Краткое содержание книги:
Колись у цих краях гуляв народний месник Устим Кармелюк. Вороги називали його розбійником. І десь там сподвижники Кармелюка заховали великий діамант небаченої краси. А за скарбом, звісно, полюють лихі люди. Вони хочуть забрати собі не лише діамант, а й увесь замок. Чи вдасться нашим героям — Данилові, Богданові, Льоньці та їхнім новим друзям — випередити злодіїв і врятувати замок? Чи зможуть вони розгадати усі розбійницькі загадки? Що цього разу учворить шалений страус на прізвисько Футбол? Про це все ви дізнаєтесь із нового детективу Андрія Кокотюхи. Вперед, пошук починається, час пішов на хвилини!
Слабенько — але хитається, мов молочний зуб.
— Ножа хтось дайте! — сам здивувався Данило своєму голосу, несподівано хрипкому.
Знав — ножик є в Льоньчиному рюкзаку. Той не скидав наплічника, просто повернувся до Богдана спиною. А Бодя сам витяг ножа з бокової кишені, простягнув Вухові, той — Данилові.
На руків'ї кнопка фіксатора. Палець натиснув на неї. Клац — лезо вилетіло.
Данило підважив камінь. Розхитав краще. Трошки поморочився, вийняв. Камені, котрі поруч, піддалися легше. За третім разом ліхтарик висвітив досить акуратну прямокутну дірку в стіні.
Ось він, сховок Михайла Ружича!
Затамувавши подих, хлопець засунув туди руку, не боячись чомусь жодної пастки. Пальці намацали щось тверде. Потягнули до себе.
— Оп! — вирвалося в Данила.
Від хвилювання здригнулася рука. Мало не впустила знахідку.
Та все ж таки втримав її хлопець, стиснув у руці, котра враз стала вологою від поту.
— Є!
Всі відразу оточили Данила, штовхаючись та ледь на збивши його з ніг. Вухо присвітив, Лановий обережно розтиснув долоню.
На ній лежав невеличкий, схожий на неправильної форми яйце, гранований камінчик. Наче скляний, але не зі скла — це точно. В світлі ліхтарів тьмяно блиснув, наче підморгнув. Данило покрутив знахідку в руці, взяв за пласкі боки, повернув до себе. Якщо тримати так, то камінь справді нагадував приплюснуту зміїну голову. Лиш жала не вистачає.
Нічого не розумів Данило Лановий у діамантах. Та й жоден інший на цьому не розумівся.
Але зараз кожен готовий був зізнатися як один одному, так і собі, а заразом — усьому світові: нічого гарнішого в своєму житті ніхто з них ще не бачив.
Розділ 30
У якому наші герої потрапляють у засідку та розуміють, хто насправді хотів украсти діамант
Скільки часу вони отак стояли, навіть Данило зі своїм годинником не зміг би сказати. Ні тепер, ані потім. Та він перший труснув головою, мов проганяючи від себе чари, котрі випромінював у світлі ліхтариків діамант. Ну, чи йому здалося, що випромінював…
— Так, — відказав діловито. — Ми тут лишаємось?
— Ще чого! — вигукнув Льонька. — Давай назад бігом! Ото дівкам покажемо!
— Дівкам не дівкам, але одному з нас цей камінь, ох, як допоможе в житті, — Данило легенько тицьнув ліктем Богдана в бік. — Тоді не стоїмо, погнали. Хто понесе?
— По черзі! — вирвалося у Вуха. — І взагалі — куди ми оце щастя подінемо? В міліцію?
— У тебе міліція вдома, — зауважив Данило. — Ні, тут треба якийсь інший хід… Звісно, поставити твого батька до відома треба. Але я б уже дочекався і мого. Вони з Вороненком точно знають, як краще діяти. А про те, хто понесе… Справді, давайте по черзі. Так правильно буде, ми ж його разом знайшли.
Коли вийшли, Богдан із Льонькою заштовхнули старі меблі назад до «кімнати страху». Як повернути стіну в первісне положення, ніхто не знав. Данило хотів спочатку стукнути по малюнку троянди знову. Та вчасно зупинився: зараз на його місці зяяв досить вузький та глибокий отвір і з цим уже він вирішив розібратися пізніше. Все одно доведеться повертатися сюди. Лановий-старший це все точно мусить побачити.
Та й навіщо тепер зачиняти за собою двері. Таємницю розгадано, розбійницький скарб — ось, глибоко в кишені штанів.
З таємного підземелля назад у парк повернулися швидко. Шлях уже знайомий. Вибравшись на поверхню, замружились від яскравого сонця. Навіть думки ні в кого з чотирьох не виникало раніше: до сонця, виявляється, теж часом доводиться звикати. Тільки тепер подивився Данило на циферблат свого годинника. Нічого собі! Скоро полудень!
— Слухайте, ми ж там, у темряві, години чотири пробули! — повідомив він.
— Я-то думаю: чого це так їсти хочеться! — вигукнув Богдан. — Льонько, вивалюй свої сухарі!
Гайдамака витрусив наплічник на траву. Хлопці нарешті могли глянути один на одного — і дружно засміялися. Навіть стали тицяти пальцями один на одного.
— Диви, який!
— А ти думаєш — кращий?
— Такий самий, глянь!
Видовище справді кумедне. Всі брудні, замурзані, навіть місцями трошки подерті, зате щасливі — далі нікуди. Сполоснули руки водою з пляшок, схрумали по сухарю, запили. Нічого смачнішого в житті не їли, так кожен міг поклястися. Тоді Льонька знову підхопив рюкзак, Данило, як було домовлено, передав знахідку наступному, Богданові. І четвірка рушила далі — знову під землю.