Ірка Хортиця — надніпрянська відьма
- Автор: Волинська Ілона, Кощеєв Кирило
- Серия: Ірка Хортиця #1
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Веста: Видавництво «Ранок»
- ISBN: 978-966-08-1693-0
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Ірка Хортиця — надніпрянська відьма». Краткое содержание книги:
Одна справа — насміхатися з подруги, яка так хоче стати відьмою, і зовсім інша — рятувати її від суперниць, які прагнуть відібрати відьмин дар разом із життям.
Чи зможе пройти всі випробування звичайнісінька дванадцятирічна дівчинка — яка випадково дізналася про власну чаклунську силу — Ірка Хортиця? Адже справжнє життя відрізняється від чарівних книжкових казок й у ньому насправді існують і страшні перевертні, і люті песиголовці, і мерці, що постали з могил, і домові, і русалки, і… могутні відьми!
— Ну й вали собі! — гукнув навздогін їй Богдан. — Сама знає, що ідіотка, а туди ж — недоумком обзиває!
— Цього разу я з нею цілком згодна, — змірявши Богдана несхвальним поглядом, сказала Ірка. — Якби ти не завадив, я б її вмовила! Ну чого ти до неї чіпляєшся, недоумку?
— Отже — я недоумок, — зловісно сказав Богдан. — Отже, ти заодно з цією товстозадою дурепою!
Ірка обурилась: «Теж мені, поціновувач жіночої краси! Дитя Голлівуда! Тетянка, звісно, не худа, але ж і не товста! А що стосується мізків…».
— Вона не дурепа й не товстозада, — відрізала Ірка.
— А я — не недоумок, — так само відрізав Богдан. — Вона тобі різної гидоти наговорила, а ти її захищаєш. Ну й лишайтесь тут удвох! А я іду, зрозуміло?
— Це ж куди? — пирхнула Ірка. Мало їй було Тетянки, то тепер іще й Богдан зі своїми претензіями! Подуріли всі, чи що!
— З батьками, у Кам’янець-Подільський. Там біля замка клуб толкієністів збирається, і, між іншим, толкієнівські ігри будуть зі справжнім боєм. Мого тата навіть Арагорном призначили! — похвастався Богдан.
— А тебе — гоббітом. Патли на голові зістрижи, а потім поприклеюй їх на ноги — ото й станеш мохноногим, — Ірка ще й досі злилася.
Очі Богдана миттю налилися злими слізьми:
— Так, гоббітом! — зухвало вигукнув він. — Дорослі, гади, як завжди — усі класні ролі розібрали, а нам самі гоббіти й орки лишились. Але я їх усе одно надурив! Я буду гоббіт не з Толкієна, а з Перумова, у нього гоббіти хоч і дрібні, проте задерикуваті — кого хочеш порвуть, — Богдан злодійкувато озирнувся. — Головне, аби на грі ніхто не здогадався, що я перумівський гоббіт, а то виженуть. Справжні толкієністи ненавидять Перумова. Якщо я тихо поводитимусь — жодних бійок, — вони й не допетрають… — продовжував хлопчак.
Ірка, мов мучениця, звела очі до неба. І як після таких промов не називати його недоумком?!
— Коротше кажучи, — закінчив Богдан, — доки я там, ти тут — ні-ні! І подружку свою… — він глянув на Ірку й зловтішно закінчив: —…товстозаду не слухай. На шабаш навіть не потикайся. Я зайнятий, охороняти тебе не можу. Зрозуміло?
— Так, зрозуміло, — задумано кивнула Ірка.
І справді, все зрозуміло. Богдан зайнятий, він працює перумівським гоббітом. Під прикриттям. А Ірка має біля віконця сидіти, чекати. Треба буде почитати цього Перумова: цікаво, у нього всі гоббіти такі нахабні, чи це тільки Богдан? Теж мені, охоронець! Хоча… Якби не Богдан, від Ірки б лише кісточки лишилися. Псам-ярчукам, мисливцям на відьом, погризти було б саме задоволення. Але все-таки це ще не привід, аби ось так командувати!
Немовби підслухавши Ірчині думки, Богдан із підозрою покосився на дівча:
— Пам’ятай, ти мені обіцяла! — грізно процідив він.
Та пам’ятає вона, пам’ятає… що нічого нікому не обіцяла. Відьма має точно дотримуватись своїх слів, це Ірка добре знала. Саме тому фраза «Я не полечу на шабаш» так жодного разу й не злетіла з її вуст. А якщо Богданчик бажає тлумачити кивки й незрозуміле гмукання як обіцянку, то… То хто ж йому лікар?
Прощально помахавши новоявленому гоббіту рукою, дівча роззирнулося навсібіч. Адже бабуся може знову причаїтися десь поблизу, а Ірці й так уже довелося пожертвувати ступою. Втрачати ще щось із чаклунського спорядження їй зовсім не хотілося.
Навколо панувала тиша. Швидко відімкнувши непримітні дверцята в стіні хати, Ірка спустилася крутими сходами до темного підвалу.
Тут зберігався Ірчин спадок, залишений їй бабусею, батьковою матінкою. Про загадкову бабусю-відьму й невідомого батька Ірка й дотепер майже нічого не знала. Проте спадком — рогачем для польотів, старими травами, товстим загальним зошитом із замовляннями та відьмацькими рецептами — користувалася дуже охоче. Вона навіть дещо дописала в заповітний зошит. Учора, наприклад, Тетянка відкопала ще якесь зілля — кульки з розрив-трави. Це вам, звісно, не динаміт, але теж добряче бабахнути може. Ірку вибуховою хвилею так об стінку гепнуло — ще й досі спина болить. А коли вони почали записувати рецепт у зошит, то з нього раптом випав якийсь конверт.
Усередині лежав папірець, надрукований на друкарській машинці! Запрошення. Для всіх місцевих відьом. У ніч на Івана Купалу. Прибути… І адреса.
Діти прочитали, і тут Тетянка з Богданом неначе подуріли водночас. Причому кожен у свій бік. У Тетянки запалали очі: треба обов’язково летіти, до того ж не лише Ірці, а й Тетянці теж. Ірка на рогачі, а Тетянку вона має посадити в ступу — і вперед! І в Богдана теж запалали. Але вуха. Від образи на Тетянку. Він раптом почав горлати: мовляв, ніхто нікуди не полетить, вас там злопають, з однією відьмою ми вже зустрічались, і нічого гарного з цього не вийшло!