Таємниця Жовтої кімнати
- Автор: Леру Гастон
- Год: 1996
- Язык: украинский
- Год: Журнал "Всесвіт", 1996, № 4-7
- Переводчик: Катерина Квітницька-Рижова
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Таємниця Жовтої кімнати». Краткое содержание книги:
За моїм припущенням, сьогодні ввечері злочину ще не сталося, бо як тоді пояснити тишу, що панувала в будуарі? Адже там щоночі чергують дві покоївки, вони чатуватимуть до повного одужання панни Станжерсон.
Я був майже певен, що вбивця там. То чому б негайно не підняти тривогу? Навіть якщо він утече, чи не врятую я цим панну Станжерсон? А що, коли вбивця сьогодні ввечері присутній там не як убивця? Двері йому лишили відчинені, аби міг увійти. Але хто їх одчинив? І тут знову замкнув. Хто? Він увійшов сьогодні до спальні, хоча двері, безперечно, були замкнені зсередини, адже панна Станжерсон щовечора зачиняється зі своїми покоївками. Хто повернув цей ключ, аби впустити злочинця? Покоївка? Вірна стара покоївка та її дочка Сільвія? У це не дуже віриться. До того ж вони сплять у будуарі, а перестрашена Матильда Станжерсон, як розповів мені Робер Дарзак, сама завбачливо перевіряє всі запори відтоді, як здоров’я пішло на краще й вона вже може самотужки пересуватися по кімнаті. Втім, я ще не бачив, щоб панна виходила із своїх апартаментів. Така раптова завбачливість, така її настороженість дуже вразила Робера Дарзака, а мене також змусила замислитись. Не виникає жодного сумніву, що в день замаху в Жовтій кімнаті вона чекала на вбивцю. Чи чекала на нього й сьогодні ввечері? Чия ж тоді рука повернула ключа, щоб упустити злочинця? Чи не рука самої Матильди Станжерсон? Бо, врешті, вона боялась вбивцю, боялася його появи! Отже її присилували відчинити двері! Яке жахливе побачення тут відбувається! Побачення, пов’язане зі злочином? Ну, певно ж, не любовне, бо Матильда Станжерсон обожнює Робера Дарзака, я це знаю.
Усі ці думки промайнули в моїй голові, геть нічого в ній не пояснивши. Ах, коли б знаття!..
Якщо за дверима така тиша, значить, вона потрібна комусь! Моє втручання може спричинити скоріш лихо, ніж добро! Звідки я знаю? А що, коли моє втручання спричинить злочин? Ах, як би побачити і дізнатися, що там робиться, не порушуючи тиші!
Я виходжу з передпокою. Простую до центральних сходів, спускаюся, й ось я в центральному вестибюлі на першому поверсі, де ночує тепер, після замаху, татусь Жак.
Він уже одягнений, в очах розгубленість. Його анітрохи не здивувала моя поява, розповідає, що прокинувся від лементу Божої Тварючки, тоді почув у парку чиїсь кроки. Хтось пройшов попід самим вікном. Татусь Жак визирнув і побачив чорного привида. Я запитую, чи має татусь Жак зброю. Ні, відтоді як слідчий відібрав його револьвер, в нього нічого не лишилося. Я тягну старого за собою до парку крізь маленькі задні двері. Біжимо вздовж стіни під вікно спальні панни Станжерсон. Там наказую татусеві Жаку притиснутись до стіни й завмерти, а сам, скориставшись із того, що місяць зайшов за хмари, стаю навпроти вікна, пильнуючи, щоб не потрапити в смугу світла. Вікно прочинене. Що це — завбачливість? Пересторога, щоб мати змогу швидше втекти вікном, якщо хтось зайде у двері? Еге-е, той, хто звідси вистрибне, має шанс скрутити собі в’язи! А звідки я взяв, що вбивця не має вірьовки? Він, мабуть, усе передбачив… Ах, коли б знаття, що відбувається у цій кімнаті, проникнути в таємницю її тиші! Я повертаюся до татуся Жака і шепочу йому на вухо єдине слово: «Драбину!» Спершу подумав про те дерево, яке тиждень тому вже послужило було мені спостережним пунктом. Але тут-таки й помітив: вікно прочинене в такий спосіб, що цього разу, коли я вилізу на дерево, то нічого не побачу. До того ж я волів не лише бачити, а й чути… І в разі потреби ще й діяти…
За хвилину повернувся татусь Жак. Він був надзвичайно збуджений, аж тіпавсь, але драбини не приніс. Ще здалеку почав манити мене, щоб я до нього підійшов. Коли я підскочив, старий зашепотів:
— Ходімо зі мною!
Довелось обходити замок з боку донжону. Аж під донжоном він пояснив:
— Оцей підвал нам із садівником править за комірчину. Я підбіг до підвалу, але двері відчинені, а драбини нема… Коли вийшов, пробився місяць, й ось де я її знайшов!
Старий кивнув на драбину, що була зіперта на виступ тераси під тим самим вікном, яке я виявив відчиненим. Виступ тераси перешкодив мені побачити її згори… По цій драбині надзвичайно легко можна було промкнутися до наріжної галереї другого поверху, і я більш не мав жодного сумніву, що невідомий потрапив до замку саме цим шляхом.
Ми підбігли до драбини, але не встигли за неї вхопитися, як татусь Жак тицьнув пальцем на прочинені двері маленької кімнати першого поверху, дахом якої правила вищезгадана тераса. Старий ще ширше їх відчинив, зазирнув усередину й видихнув: