Таємниця Жовтої кімнати
- Автор: Леру Гастон
- Год: 1996
- Язык: украинский
- Год: Журнал "Всесвіт", 1996, № 4-7
- Переводчик: Катерина Квітницька-Рижова
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Таємниця Жовтої кімнати». Краткое содержание книги:
— Але ж, можливо, Фредерік Ларсан таки має рацію! — урвав я Рультабія.
— Чи ви певні, що Робер Дарзак не винний? Як на мене, то чи не занадто багато збігів…
— Збіги — це найзапекліші вороги істини! — відрубав мій друг.
— А якої думки зараз слідчий?
— Пан де Марке не наважується звинуватити Робера Дарзака без вагомих доказів. Бо інакше проти нього повстане громадська думка, не кажучи вже про всю Сорбонну й професора Станжерсона з дочкою. Матильда Станжерсон обожнює Робера Дарзака. Хоч як мигцем вона бачила злочинця, але переконати широку громадськість у тому, що не впізнала Робера Дарзака, якщо то справді був він, буде важко. Звичайно, у. Жовтій кімнаті панували сутінки, але ж не забувайте, нічник усе-таки блимав. Ось, друже, яким був стан справ, коли три дні тому, вірніше, три ночі тому, сталась нечувана подія, про яку я вам зараз розповім…
РОЗДІЛ XIV
«Сьогодні ввечері прийде вбивця»
— Слід показати вам місце дії, — почав Рультабій, — аби ви змогли зрозуміти чи, скоріше, аби самі пересвідчилися, що зрозуміти нічого неможливо. Мені здається, я виявив те, над чим усі інші сушать собі мізки: в який спосіб злочинцеві пощастило вийти із Жовтої кімнати без допомоги спільника і без участі професора Станжерсона. Не маючи ще цілковитої певності щодо особи вбивці, я не насмілююся викласти свою гіпотезу, хоча вважаю її слушною. У кожному разі в ній немає нічого неприродного, вона дуже проста. Що ж до того, що відбулося три ночі тому тут, у замку, то протягом цілої доби це здавалося мені надприродним, таким, що перевершує будь-яку уяву. І навіть тепер, коли в глибині моєї свідомості зажевріла якась гіпотеза, вона видається мені такою абсурдною, що краще віддам перевагу темряві невідомого.
Промовивши це, юний репортер запропонував мені прогулянку. Ми обійшли замок довкола. Опале листя шаруділо в нас під ногами, і то були єдині звуки, що порушували тишу. Замок здавався пусткою. І сиве каміння, й мертвотна вода у баюрах попід баштою, й тужлива земля, вкрита залишками літньої пишноти, і чорні кістяки дерев — усе це надавало місцині, над якою кружляла кривава таємниця, вкрай сумовитого вигляду. Обминувши донжон, ми зустріли «зеленого чоловіка» — який і не подумав з нами привітатися, пройшов повз нас так, начебто ми були порожнім місцем. Він здавався таким самим, як і тоді, коли я побачив його вперше з вікна трактиру татуся Матьє: мав на плечі рушницю, в зубах — люльку, на носі — пенсне.