Таємниця Жовтої кімнати
- Автор: Леру Гастон
- Год: 1996
- Язык: украинский
- Год: Журнал "Всесвіт", 1996, № 4-7
- Переводчик: Катерина Квітницька-Рижова
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Таємниця Жовтої кімнати». Краткое содержание книги:
— Його тут немає!
— Кого?
— Лісничого! — І зашепотів мені на ухо: — Ви ж знаєте, що він ночує в цій кімнатці відтоді, як почалася реставрація донжону.
І ще раз із значущим виглядом обвів рукою відчинені двері, драбину, терасу, вікно, яке я ще раніше зачинив ізсередини наріжної галереї.
Які думки снували в моїй голові? Чи мав я тоді час думати?! Я скоріш відчував, ніж думав…
Що ж підказували мені мої відчуття? Якщо лісничий зараз нагорі, в спальні (кажу «якщо», бо не мав тоді інших доказів, окрім драбини та порожньої кімнати, не мав жодної іншої ознаки, яка б давала підстави підозрювати лісничого. І отже, якщо він насправді там, то він був змушений обрати саме цей шлях: вікно та драбину, бо кімнати, розташовані за його помешканням, зайняті подружжями дворецького та кухаря, а кухня заважала дістатися до вестибюля першим поверхом замку. Якщо це справді лісничий, йому нічого не варто було під якимось приводом увійти вчора ввечері до галереї й подбати, щоб віконниці цього вікна були не зачинені зсередини, а лише причинені, і їх можна було б одчинити знадвору, й він міг би опинитися в галереї… Той факт, що злочинцеві знадобилося відчинене зсередини вікно, відразу ж звузило коло підозрюваних. Убивцею мав стати хтось із своїх, якщо, звичайно, не було спільника, в що я не вірю… За умови… За умови… За умови, якщо сама Матильда Станжерсон не подбала, щоб вікно лишалося відчиненим… Але що ж це за такий жахливий секрет, щоб жертва змушена була усувати перешкоди на шляху власного вбивці?!
Тож я схопив драбину, а ми поспішили на задвір’я замку. Вікно лишалося відчиненим, фіранки запнуті, але не щільно — між ними пробивалася широка смуга світла й падала на галявину мені до ніг. Я підставив драбину до вікна спальні й був майже певен, що зробив це безгучно. Татусь Жак лишився внизу, а я поволеньки поліз угору, тримаючи свого кийка. Затамувавши подих, переступав зі щабля на щабель. Раптово наповзає чорна хмара, і знову починається хвища. Пощастило. Аж тут лунає зловісний лемент Божої Тварючки. Я так і закляк на середині драбини. Мені здалося, ніби кричать у мене за спиною, за кілька метрів од мене. А бува це сигнал? Що, як хтось із спільників злочинця мене вгледів на драбині? Що, як цим криком убивцю підкликали до вікна? Лишенько, хтось і справді підійшов до вікна! Я відчув, як наді мною вистромилась голова! Я чув його подих… але не міг на нього глянути! Щонайменший порух голови — й мені капець! Чи побачить він мене в темряві? Чи нахилятиметься?.. Ні… Він відійшов, нічого не помітив… Я швидше відчув, ніж почув, як він крадькома ходить по кімнаті, і вирішив піднятися ще на кілька щаблів. Тепер моя голова була на рівні підвіконня. Ще кілька щаблів — і я біля вікна! Я припав до просвіту між нещільно запнутих фіранок. Я бачив.
Він там. Сидить за маленьким письмовим столиком Матильди Станжерсон і пише. Сидить до мене спиною. Перед ним горить свічка. Він схилився над свічкою, тіні танцюють і деформують його постать. Я виразно бачу лише велетенську сутулу спину. Приголомшлива новина: панни Станжерсон там немає! Ліжко її не розстелене. Де ж вона спить сьогодні? Звичайно, в сусідній кімнаті, разом з покоївками. Це я так думаю. Щастя, що чоловік у кімнаті сам. Можна спокійно підготувати пастку.
Хто він, цей незнайомець, який сидить за письмовим столом і щось пише, немов у себе вдома? Якби не сліди на килимі в галереї, якби не відчинене вікно, якби не драбина під тим вікном, можна було б подумати, що цей чоловік має повне право перебувати тут і що в цьому немає нічого дивного! Проте не виникає жодного сумніву, що цей незнайомець і є нападником із Жовтої кімнати, бандитом, від якого панна Станжерсон зазнала такої кривди, але чомусь його не виказала! Тільки б побачити Його обличчя! Затримати! Схопити!
Якщо я зараз удеруся до кімнати, він утече передпокоєм або праворуч, дверима будуару. А далі, вітальнею, потрапить до галереї — і я його прогавлю. Ні, поки що він у мене в руках, а за п’ять хвилин я триматиму його надійніше, ніж у клітці… Що він робить тут на самоті, в кімнаті Матильди Станжерсон? Що пише? Кому?
Я злажу. Опускаю драбину на землю. Посилаю татуся Жака розбудити професора. Нехай старий зачекає на мене там, але ке попереджає хазяїна, що прийду. А я побіжу до Фредеріка Ларсана. Дуже все це мені не до вподоби. Я волів би, поки він задає хропака, самотужки здобути всі лаври… Але татусь Жак і професор — літні люди, а я, мабуть, ще не вилюднів… Мені може забракнути сили. Що ж до Ларсана, то він звик духопелити людей, кидати на землю, надягати на них наручники. Ларсан відчиняє двері. Вигляд у нього ошелешений, очі заспані, він ладен послати мене до дідька, не бажає вірити дурним вигадкам якогось репортера. Доводиться переконувати його, що вбивця насправді тут!