Крадійка книжок

Однієї суботи на початку червня, десь о пів на четверту, після низки невдалих спроб марширування, причиною яких був Томмі, Францу Дойчеру[44] (яке бездоганне ім’я для такого бездоганного молодого нациста) урвався терпець.

— Мюллер, du Affe! — Його густе біляве волосся підстрибувало на голові, а слова щипали Томмі за обличчя. — Ти, мавпо, та що з тобою?

Томмі перелякано зіщулився і відступив, а його ліва щока не припиняла смикатися, скрививши його обличчя нестямно-бадьорою гримасою. Здавалося, що він не просто задоволено шкіриться, а просто-таки в захваті від усього цього сум’яття. Такого Франц Дойчер стерпіти не міг. Його бліді очі пропікали Томмі Мюллера.

— Ну? — запитав він. — Тобі є що сказати?

Смикання тільки посилилось — стало швидшим і різкішим.

— Ти з мене знущаєшся?

- Heil, — пересмикнувся Томмі, відчайдушно намагаючись отримати бодай якесь схвалення, але так і не закінчив свого привітання.

Саме тоді втрутився Руді. Став перед Францом Дойчером і подивився йому просто у вічі.

— У нього проблеми…

— Це я бачу!

— Зі слухом, — закінчив Руді. — Він не…

— Добре, досить. — Дойчер потер руки. — Ви двоє — шість кіл навколо спортивного майданчика. — Обоє скорилися, але не надто швидко. — Schnell[45]! — Його голос погнався за ними.

Пробігши по шість кіл, вони отримали нову муштру у стилі «бігом-лягли-встали-лягли-встали», а за п’ятнадцять безкінечних хвилин вони знову отримали наказ лягти — мабуть, уже останній раз.

Руді подивився вниз.

Йому скалилася збита купа баговиння.

Вона ніби питала: «На що витріщився?»

— Лягли! — закомандував Франц.

Руді, звісно ж, перескочив багнюку і впав на живіт.

— Встали! — вишкірився Дойчер. — Крок назад. — Вони відступили на крок. — Лягли!

Його задум був цілком зрозумілим, і Руді виконав наказ. Він пірнув у багнюку, затримуючи дихання, і тієї миті, коли припав вухом до розкислої землі, муштра скінчилася.

- Vielen Dank, meine Herren, — дуже люб’язно звернувся до них Франц Дойчер. — Красно дякую, панове.

Руді став на коліна, видобув з вух багно і глянув на Томмі.

Хлопчик заплющив очі і не припиняв посмикуватись.

Коли обоє повернулися на Небесну вулицю, то зустріли Лізель, яка грала з меншими дітьми в класики, досі у своїй формі БДМ. Краєм ока вона помітила дві засмучені постаті, що наближалися до неї.

Одна з них покликала її.

Вони зійшлися на східцях, що вели до ґанку будинку Штайнерів, і Руді розповів їй про нещодавню подію.

Минуло десять хвилин, і Лізель сіла на сходинку.

Через одинадцять хвилин Томмі, що сидів біля неї, сказав:

— Це я у всьому винен, — але Руді махнув на нього рукою, десь поміж реченням і усмішкою, розітнувши пальцем струмок грязюки. — Це я… — Томмі знову спробував щось сказати, але Руді обірвав його на півслові і тицьнув у нього пальцем.

— Томмі, припини. — Руді здавався навдивовижу задоволеним. Лізель ще ніколи не бачила, щоб хтось такий нещасний був таким несказанно щасливим. — Просто сиди і… смикайся… чи ще щось таке, — і продовжив розповідати про їхні пригоди.

Він ходив туди-сюди.

Не давав спокою своїй краватці.

Його слова летіли на дівчинку і приземлялися десь на бетонних східцях.

— Той Дойчер, — бадьоро закінчив Руді. — Причепився до нас, еге ж?

Томмі кивнув, пересмикнувся і заговорив, нехай і не в такому порядку:

— Це я у всьому винен.

— Томмі, що я тобі казав?

— Коли?

— Щойно! Просто замовкни.

— Добре, Руді.

Коли Томмі за деякий час сумовито поплентався додому, Руді взявся випробовувати свою нову геніальну тактику.

Жалість.

Сидячи на східцях, він уважно обстежив багнюку, що вже зашкарубла на його формі, а тоді безнадійно глянув на Лізель.

— Що скажеш, Saumensch?

— Ти про що?

— Ти знаєш…

Лізель відповіла у своїй звичній манері.

- Saukerl, — розсміялася вона і попрямувала додому, по сусідству. Суміш грязюки і жалості нехай і збиває з пантелику, але це одне, а от цілувати Руді Штайнера — це вже зовсім інше.

Невесело усміхаючись із ґанку, він провів рукою по волоссю й вигукнув:

— Одного дня! — запевнив він її. — Одного дня, Лізель!

У підвалі, десь за два роки по тому, дівчинці час до часу страшенно кортіло піти до сусідів і побачитися з Руді, і навіть тоді, коли вона писала пізньої ночі або на світанку. Вона також усвідомила, що, найпевніше, саме ті в’язкі дні у «Гітлер’юґенд» підживлювали його, а згодом і її потяг до крадіжок.

До того ж, попри звичні вибрики погоди, літо починало набирати силу. Мабуть уже почали достигати яблука сорту Klar . Ще стільки всього треба поцупити.