Крадійка книжок

На мить Лізель нестерпно захотілося, щоб повернувся Артур Берґ. А може, він би теж потрапив під вплив Хеммеля? Втім, тепер це не мало ніякого значення. Єдине, в чому Лізель була певна, — це те, що в Артура Берґа не було жодної кісточки тиранії, а в нового лідера з них складався весь скелет. Минулого року вона не сумнівалася, що, коли застрягне на дереві, Артур її не покине, хоча й казав він зовсім інше. Цього ж року, навпаки, до неї одразу дійшло, що Віктор Хеммель навіть не озирнеться назад.

Він вивчав довготелесого хлопця і сухоребру дівчинку.

— То ви хочете зі мною красти?

А що їм втрачати? Обоє кивнули.

Він наблизився і схопив Руді за чуприну.

— Ану, скажи вголос.

— Звичайно, — випалив Руді перед тим, як його відіпхнули — чубом уперед.

— А ти?

— Аякже, — спритно відповіла Лізель, щоб уникнути такого ж поводження.

Віктор усміхнувся. Він розтоптав цигарку, глибоко вдихнув і пошкрябав грудну клітку.

— Дорогі панове, дорога шльондрочко, здається, прийшов час іти за покупками.

Зграя рушила, а Руді та Лізель плентались позаду, як і минулого року.

— Він тобі подобається? — прошепотів Руді.

— А тобі?

Хлопець на мить затих.

— Думаю, він ще той покидьок.

— Я теж так думаю.

Гурт почав віддалятися.

— Рухайся, — сказав Руді, - ми відстаємо.

За кілька миль вони натрапили на першу ферму. Але їх зустрів неприємний сюрприз. Вони сподівалися, що дерева будуть гнутися під вагою плодів, та на них чекали нещасні хирляві деревця, з чиїх гілочок де-не-де звисало по кілька яблук. На іншій фермі урожай був не кращим. Може, цього року яблука погано вродили, а може, це вони не вгадали з часом.

Ввечері, після розподілу здобичі, Лізель і Руді отримали одне малесеньке яблучко на двох. По правді, улов був геть паскудним, але й Віктор Хеммель не був надто щедрим.

- І як це називається? — запитав Руді, тримаючи яблучко на долоні.

Віктор навіть не глянув на нього.

— А на що схоже? — Слова, кинуті через плече.

— На якесь жалюгідне яблуко.

— Тримай. — У його бік полетіло наполовину обгризене яблуко і приземлилося відкушеною стороною в багнюку. — Можеш взяти ще й це.

Руді закипів.

— До біса це все! Ми пройшли десять миль не заради півтора паршивого яблука, правда ж, Лізель?

Дівчинка не відповіла.

У неї не було на це часу, бо Віктор Хеммель уже навалився на Руді, не встигла вона вимовити й слова. Колінами він притис його руки до землі, а долонями вхопився за хлопцеве горло. Яблука підібрав саме Анді Шмайкль, за наказом Віктора.

— Йому ж боляче, — сказала Лізель.

— Справді? — Віктор знову посміхався. Лізель ненавиділа ту посмішку.

— Мені зовсім не боляче, — Руді випалив слова одним махом, а його обличчя почервоніло від натуги. Носом пішла кров.

Віктор на секунду-дві ще сильніше стиснув його горло, а тоді відпустив Руді, зліз із нього і, ніби нічого й не сталося, недбало відійшов на кілька кроків.

Скомандував:

— Вставай!

І Руді, добре поміркувавши, зробив, як йому веліли.

Віктор знову недбало підійшов і став навпроти Руді. Легенько поплескав його по плечу. Прошепотів:

— Якщо не хочеш, щоб кров з тебе била фонтаном, краще забирайся звідси, малий. — Він глянув на Лізель. — І не забудь свою малу шльондру.

Ніхто не поворухнувся.

— Ну, чого чекаєте?

Лізель взяла Руді за руку, і вони пішли, але перед тим хлопець іще раз озирнувся і виплюнув кров під ноги Віктору Хеммелю. Його зухвальство викликало одне фінальне зауваження.