Таємниця янтарної кімнати
- Автор: Дмитриев В., Ерашов Валентин Петрович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: В. Л. Кашин
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Таємниця янтарної кімнати». Краткое содержание книги:
Серед украдених фашистами унікумів була й знаменита янтарна кімната Катерининського палацу-музею у місті Пушкіно під Ленінградом.
Незабаром після закінчення війни стало відомо, що деталі оздоблення янтарної кімнати разом з іншими музейними експонатами за розпорядженням одного з найближчих поплічників Гітлера гауляйтера Еріха Коха відправлено до міста Кенігсберга (нині Калінінград). У перші післявоєнні роки було створено комісію по розшуках скарбів, украдених гітлерівцями. Комісія провела велику роботу, метою якої було повернення радянському народові його добра. Розшуки янтарної кімнати тривають і досі.
Влітку 1958 року обласна газета «Калининградская правда» надрукувала серію статей, в яких розповідалося про янтарну кімнату, її викрадення і розшуки. Потім побачив світ окремою брошурою нарис В. Дмитрієва «Дело о янтарной комнате» (Калінінградське книжкове видавництво, 1960 р). Ці матеріали знайшли широкий відгук серед читачів. До редакції газети, до видавництва, а також на адресу партійних і радянських органів Калінінграда надійшло і ще надходить багато листів. В них трудящі запитують про те, що являла собою янтарна кімната, просять докладніше розповісти про все, що пов'язано з нею, виявляють бажання допомогти в розшуках її.
Прагнучи відповісти на ці запитання, автори пропонують до уваги читачів повість «Таємниця янтарної кімнати».
Книга побудована на документальній основі. Автори її, учасники розшуків янтарної кімнати, використали численні архівні і музейні документи, в яких описується викрадений скарб і подається його історія, довідкові та монографічні матеріали з історії Кенігсберга, а також матеріали комісії по розшуках янтарної кімнати.
Користуючись нагодою, автори висловлюють глибоку подяку товаришам, які подали допомогу у збиранні матеріалів до книги. Особливо вдячні вони професорові Берлінського університету докторові Гергардту Штраусу (НДР), товаришеві Карлу-Хайнцу Вегнеру — головному редакторові журналу «Фрайє Вельт» («Вільний світ»), що його видає Товариство німецько-радянської дружби, а також завідуючій науковим відділом палацу-музею у м. Пушкіно Є. С. Гладковій.
м. Калінінград, січень 1961 р.
В. Дмитрієв, В. Єрашов
— Давай, давай, — квапив Соломаха.
— Зажди, не поспішай поперед батька в пекло, — серйозно відповів Ткаченко і раптом, не вимовивши більше й слова, зник у чорному проваллі. Звідкись здалеку пролунав його крик.
— Мишко, ти що? — злякано закричав Соломаха, нахиляючись над діркою.
— Нічого. Тут схил стрімкий. Ногою в щось уперся. Обережніше спускайся.
Вони сповзли по похилій цементній підлозі. Намацали ногами виступ, затрималися. Ткаченко запалив сірник. Друзі побачили біля себе рейки для вагонеток.
— Здорово! Просто тобі залізниця! А для чого? Спустимося далі, — запропонував Ткаченко.
— Добре.
Обережно, задкуючи, поповзли далі, тримаючись руками за рейки.
Перший зупинився Соломаха.
— Ти що, Іване?
— Ремінь нагорі забув. Поясний. Повернутися треба.
— Не пропаде. Людей там немає. Незабаром все одно вернемося. Не будемо ж ми цілий вихідний тут сидіти. Ходімо.
Щоб виміряти відстань, рухалися по черзі: спершу спускався один, потім другий, запам'ятовуючи, скільки «зростів» пройшли. Наміряли метрів тридцять, нарешті похилий спуск закінчився і підлога під ногами стала рівною.
Запалили сірник. Вони стояли у великій п'ятикутній кімнаті з низькою стелею і грубо поштукатуреними стінами, в які було вмонтовано незрозумілого призначення крани та вентилі. Підлога вистелена квадрат ними кам'яними плитами. Слабке полум'я сірника не давало можливості як слід роздивитися навколо, і тому друзі вирішили оглянути кожну стіну окремо.
Міряючи відстань кроками, вони пішли вздовж кімнати. Нічого цікавого не траплялося. Щоб зекономити сірники, посувалися у темряві, тримаючись руками за шорстку поверхню. Раптом Ткаченко стукнувся лобом об стіну і зупинився.
— Ти що, вирішив пробити? — іронічно спитав Соломах.
— Тут… тут якась дірка, Іване!
Присвітили. І справді, просто перед ними зяяв дверний проріз. Куди вели двері — не було видно.
— Давай обійдемо всі стіни, потім знову повернемося, — запропонував Соломаха.
Пішли далі. У кожній з п'яти стін виявили входи невідомо куди.
— Оце-то номер! Так можна до себе на Полтавщину під землею дійти, — пожартував чомусь не дуже весело Ткаченко. — Що ж, подивимось?
— Може, не треба, Мишко? — замість відповіді спитав Соломаха.
— Ще трохи, а? Скоро повернемось.
Іван погодився.
Підземний хід петляв, як траншея. Нічого особливого в ньому не було, тільки важкі краплі води падали за комір, гучно відлунювали кроки і тягло цвіллю та вогкістю.
— Повернемося? — спитав Соломаха.
— Повернемось. Усе одно без ліхтаря далеко не підеш. Ой ні, почекай. Тут щось цікаве! — раптом сказав Ткаченко.
У тьмяному світлі сірника вони побачили на підлозі круглу кришку люка з двома ручками. Потягли — не піддається. Смикнули ще раз — марно.
— А якщо крутнути? Може, загвинчується?
— Спробуємо.
Знайшли камінь, один узявся за ручку, другий почав бити каменем по скобі люка.
— Ага, йде! Давай, давай! — зрадів Ткаченко.
Ще поворот — і кришку люка раптом вибило з страшною силою. Потік холодної води облив солдатів з ніг до голови. Сірники понесло струменем, і тепер тільки по звуку можна було визначити, що вода б'є вгору широким фонтаном.
— Тікаймо, Іване! — вигукнув Ткаченко і перший кинувся назад, тримаючись за стіну. Вода наздоганяла їх, розливаючись по підлозі. Тепер вона доходила до кісточок і прибувала щосекунди.
Перелякані хлопці бігли щодуху. Ось і підйом. Вчепившись за рейки, вони почали дертися вгору до рятівного виходу, але води ставало все більше й більше, вона вже хлюпала зовсім близько, готова ось-ось схопити їх і понести, як сірникову коробочку.
Швидше, швидше! Зараз з'явиться світла пляма входу. Чому її не видно? Соломаха вдарився головою об камінь.
— Мишко! Нас, здається, завалило!
Він не помилився. Валун зсунувся на своє місце. Виходу на поверхню не було.
— Товаришу старшина, у роті вечірню перевірку проведено. Із звільнення не повернулися єфрейтор Соломаха і рядовий Ткаченко. Решта на місці. Черговий по роті сержант Павловський.
— Вільно! Негайно пошліть зв'язкового до командира роти. А я подзвоню комендантові. Хоч не думаю, щоб їх затримали: солдати дисципліновані. Тут щось не те, треба шукати.
Сергєєв повертався додому пригнічений. Його обікрали.
У неділю Олег Миколайович цілий день просидів у обласній бібліотеці, йому дозволили покопатися серед уцілілих німецьких книг, які поки що безладно лежали стосами вздовж стін. Із слів працівників бібліотеки, нічого цінного тут не було; очевидно, найбільш істотне німці або вивезли, або сховали так само, як і музейні експонати. І все-таки Сергєєв вирішив витратити кілька днів на «розкопки», як він напівжартома називав своє нове заняття.