Таємниця янтарної кімнати
- Автор: Дмитриев В., Ерашов Валентин Петрович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: В. Л. Кашин
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Таємниця янтарної кімнати». Краткое содержание книги:
Серед украдених фашистами унікумів була й знаменита янтарна кімната Катерининського палацу-музею у місті Пушкіно під Ленінградом.
Незабаром після закінчення війни стало відомо, що деталі оздоблення янтарної кімнати разом з іншими музейними експонатами за розпорядженням одного з найближчих поплічників Гітлера гауляйтера Еріха Коха відправлено до міста Кенігсберга (нині Калінінград). У перші післявоєнні роки було створено комісію по розшуках скарбів, украдених гітлерівцями. Комісія провела велику роботу, метою якої було повернення радянському народові його добра. Розшуки янтарної кімнати тривають і досі.
Влітку 1958 року обласна газета «Калининградская правда» надрукувала серію статей, в яких розповідалося про янтарну кімнату, її викрадення і розшуки. Потім побачив світ окремою брошурою нарис В. Дмитрієва «Дело о янтарной комнате» (Калінінградське книжкове видавництво, 1960 р). Ці матеріали знайшли широкий відгук серед читачів. До редакції газети, до видавництва, а також на адресу партійних і радянських органів Калінінграда надійшло і ще надходить багато листів. В них трудящі запитують про те, що являла собою янтарна кімната, просять докладніше розповісти про все, що пов'язано з нею, виявляють бажання допомогти в розшуках її.
Прагнучи відповісти на ці запитання, автори пропонують до уваги читачів повість «Таємниця янтарної кімнати».
Книга побудована на документальній основі. Автори її, учасники розшуків янтарної кімнати, використали численні архівні і музейні документи, в яких описується викрадений скарб і подається його історія, довідкові та монографічні матеріали з історії Кенігсберга, а також матеріали комісії по розшуках янтарної кімнати.
Користуючись нагодою, автори висловлюють глибоку подяку товаришам, які подали допомогу у збиранні матеріалів до книги. Особливо вдячні вони професорові Берлінського університету докторові Гергардту Штраусу (НДР), товаришеві Карлу-Хайнцу Вегнеру — головному редакторові журналу «Фрайє Вельт» («Вільний світ»), що його видає Товариство німецько-радянської дружби, а також завідуючій науковим відділом палацу-музею у м. Пушкіно Є. С. Гладковій.
м. Калінінград, січень 1961 р.
В. Дмитрієв, В. Єрашов
— Ви знаєте що-небудь про янтарну кімнату?
— Я бачив її! — вигукнув сержант Павловський. — Я з Ленінграда.
— Дуже добре. Тоді ви, мабуть, доповните мою розповідь своїми враженнями. А поки що прошу вислухати…
Березнева хурделиця гуляла того ранку над містом. Так уже буває у Калінінграді: у грудні ллють дощі, під Новий рік падають лише окремі сніжинки — та й то не завжди, іноді Діду Морозу хоч з парасолькою виходь. У лютому ляже сніг і вдарять «люті» як для цих місць — градусів на десять-дванадцять — морози, потім почнеться завірюха, аж поки у березні не подують з Балтики вологі вітри, злизуючи сніговий покрив.
Хуртовина крутила і крутила. Мокрі сніжні пластівці налипали на шинелі, танули, падали знову.
Рота вишикувалася повзводно біля брами замка.
Брязкаючи по бруківці; приповз трактор з невеличким екскаватором. Привезли на машині ручні помпи, принесли шанцевий інструмент: лопати, ломи, кирки-мотики. Командири взводів дістали від ротного завдання і розвели солдатів по місцях.
Другому взводу, в якому служили Соломаха і Ткаченко, було наказано розкопувати вхід до підвалу під колишнім рестораном «Блютгеріхт».
— Найімовірніше, панно янтарної кімнати були останнім часом саме тут, товариші, — неголосно говорив солдатам Олег Миколайович. — Тому прошу бути обережними і уважними.
Цегла, яка змерзлась і злежалася, піддавалась важко. Працювати доводилося по черзі — одні били ломами і відвалювали брили, інші в цей час грілися біля багаття. Так минуло години зо три. Раптом лом, з силою опущений Ткаченком, глухо вдарився об дерево.
— Є, товаришу лейтенант! — вигукнув солдат.
— Тепер тільки лопатами! — наказав командир взводу. На. допомогу поспішили ті, хто відпочивав. Через кілька хвилин з'явилася стулка масивних дубових дверей, перехрещених металевими штабами.
— Обережно! Усі в сховище! Перевірю сам! — наказав лейтенант. — Мін немає. Можна ламати, — сповістив він через деякий час.
В діло пішли сокири. Але зламати товстелезні дубові дошки було нелегко. Після кожного удару на всі боки летіли дрібні тріски, виверталися іржаві болти. Нарешті утворився чорний отвір, в який могла пролізти людина.
— Дозвольте мені, товаришу лейтенант! — попросив Соломаха. — Я маленький, пролізу. Не те що мій землячок, — хитрувато глянув він на похмурого Ткаченка.
— Піде сержант Павловський. З ним… Ну, добре, з ним ви, Соломаха. Тільки дивіться, щоб усе було гаразд. Тримайте ліхтарик, Павловський. Вірьовки!
Прив'язавши кінці вірьовок до поясів, солдати полізли у підвал, присвічуючи собі кишеньковим ліхтариком. Кільця вірьовок розмотувалися і зникали за ними.
Олег Миколайович сунув комусь у руки капелюх і, вимазуючи об каміння нове пальто, теж поліз у отвір.
— Назад! — схопив його за руку лейтенант. — Доведеться потерпіти, поки повернуться товариші. Ми не можемо ризикувати, розумієте?
— Тобто як це не можете ризикувати? Своїми підлеглими не можете. А я… Я маю право діяти так, як вважаю за потрібне!
— Ні. Старший тут я, і я за все відповідаю, — твердо сказав командир взводу.
— Знаєте що, дорогий товаришу… — запально почав було Сергєєв і відразу ж розсміявся. — Ну, гаразд, почекаємо.
Чекати довелося недовго. Вірьовки ослабли, і в дірці з'явилося засмучене обличчя Павловського.
— Товаришу лейтенант, самий попіл та якісь горілі дошки. Порожньо.
— Тепер, сподіваюсь, можна і мені подивитись? — спитав Сергєєв.
Скинувши пальто, він миттю опинився у підвалі.
Темрява вкрила його. Пахло вогкістю, обгорілою цеглою, тліном. Кроків не було чути. Ноги грузли у товстому шарі попелу, який піднімався вгору, застилаючи приміщення. Попіл… Що згоріло тут кілька років тому? Що перетворилося у цей сірий, майже невагомий порошок? Дошки від ящиків, де був посуд з-під вина? Пивні бочки? Старовинні картини? Дорогоцінні янтарні панно? Чи просто мотлох, що його в останні ночі натягли сюди напівголодні, замерзлі фольксштурмівці?..
Сергєєв підняв жменьку попелу і, повільно пропускаючи його крізь пальці, не помічав, як штани на колінах і поли піджака стають сірі.
Понишпоривши, витяг шматок обвугленої дошки. У світлі ліхтарика не побачив на ньому жодної білої плями. Вугілля, та й годі. Ні клейма, ані літерки. Спробуй здогадайся, що це було…
Ясно одне: ящиків з янтарем тут немає.
Цей висновок підтвердився, коли надвечір солдати ретельно простукали всі стіни, стелю і підлогу.
Шукати треба було в іншому місці.