На дикому Заході
- Автор: Герстекер Фридрих
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Євген Попович
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «На дикому Заході». Краткое содержание книги:
«На дикому Заході» — повість про перших європейських поселенців у штаті Арканзас на американському материку. Невеличкими острівцями розкидалися їхні селища по берегах річок. Фермерам-переселенцям не дає спокою банда грабіжників і вбивць, що діє в околиці. Очолює її місцевий проповідник, що з міною святого «доносить до пастви слово боже», а насправді у вільний від молитов час творить своє чорне діло. Письменник цікаво розповідає, як фермери згуртовуються на свій захист і врешті перемагають злочинців.
Повість Ф. Герштекера перекладено кількома європейськими мовами.
— Звістку, кажете? — мовив Еткінс. — Так, індіянин дуже хитрий. Але ж тоді, з тими кінськими слідами, навіть він не міг нікого знайти.
— Бо не шукав, — відповів Браун. — Смерть Алапаги так приголомшила його, що я боявся, аби він не наклав на себе руки. Крім того, він прийшов на день пізніше; злодії тим часом утекли, а дощ змив сліди.
— Халепа з тим дощем, — мовив фермер і за спиною в гостя задоволено потер руки. — Він уже багато змив слідів і не раз допомагав тим шельмам. У мене вони торік теж украли кілька добрих коників.
— Вам давно вже треба було взятися як слід до тих мерзотників. Вони так знахабніли, що скоро крастимуть коней у вас на очах. Кажуть навіть, що тут десь на річці вони мають людину, яка в безпечному місці переховує крадених коней.
— Хто каже? — швидко спитав Еткінс.
— Та хтось згадав на наших останніх зборах, — відповів Браун. — Якщо крадіжки не припиняться, доведеться робити обшук. Може, тоді щось довідаємося.
— Не кожен дозволить, щоб у нього робили обшук, — невдоволено заперечив Еткінс. — Я всякого, кого не бажаю бачити в своєму обійсті, пошлю до чортової матері. А якщо він не піде, зніму з кілка свою рушницю.
— От бачите, містере Еткінсе, — сказав Браун, — того ми, регулятори, й збираємось.
— Навіщо тоді ми маємо закони? — сердито спитав Еткінс. — Навіщо, коли вони такі безсилі?
— Закони не безсилі, — заперечив Браун, — але їх не можна виконати. Допустимо, ми спіймаємо й засудимо злочинця. Де ж ми його триматимемо, поки доправимо до в'язниці штату? У якій-небудь хатчині, звідки друзі першої ж ночі визволять його? Якщо ж держава й посадить його за грати, то тільки на один, щонайбільше на два тижні, бо злочинці, які втекли звідти, самі казали, що судді важче було запроторити їх, ніж їм утекти. То що ж нам поможе, як ми слухатимемо закону, відправлятимемо злочинців у штат і думатимемо, що вони відбувають кару, а вони за два тижні повернуться й знову крастимуть наше добро?
— Та буває й таке, — всміхнувся Еткінс, — я знаю, що Котон…
— А де тепер Котон? — швидко спитав Браун.
— Котон? — перепитав Еткінс, збагнувши, що ляпнув зайве. — О господи, хто може знати, де він тепер волочиться.
— його бачено в цій місцевості, — сказав Браун. Він не хотів посилатись на Елен, аби не зашкодити їй, але тепер уже запідозрив, що господар бреше. — Навіть на цій дорозі.
— Дуже можливо, — погодився Еткінс. — Він часом проїжджає цією дорогою, але до нас не заглядає. А люди люблять плескати язиком.
— Я, власне, приїхав до вас із дорученням від Робертса й Раусона, — сказав Браун, що хотів звести розмову на інше. — Містер Робертс… о, ось і мій кінь, — перебив він сам себе, бо ту мить мулат під'їхав до дверей на його гнідому.
Побачивши, що гість хоче вийти, Еткінс затримав його.
— Сидіть, прошу вас! Коня доглянуть. Відведи гнідого до стайні, дай їсти, а збрую поклади в дворику! — гукнув він мулатові. — А як упораєшся, то… — він вийшов і докінчив свої вказівки вже тихіше, так що Браун нічого не почув.
— Ви казали, що маєте якесь доручення? — спитав Еткінс, повертаючись до хати.
— Так, — відповів той, видно, думаючи про щось інше. — Містер Робертс із… із своїм зятем приїдуть у понеділок уранці або опівдні подивитись на ваше обійстя й просили, щоб ви були вдома.
— Добре! Дуже добре! — зрадів Еткінс. — Я думаю, що ми домовимось. Весілля, либонь, буде завтра?
— Так, здається, завтра.
— Ви теж будете в них?
— Хто — я? Ні, мабуть, ні. Наші збори, певне, затягнуться аж до вечора, і я лишуся в Боувіта.
— У вас завтра збори? Ви їх тримаєте в такій таємниці? Я не чув про них ані слова.
— Ми повідомляємо тільки тих, хто належить до регуляторів, — мовив Браун і не проминув нагоди замовити слово за бідолаху Вілсона. — Мене тільки дивує, що Вілсон вам нічого не сказав.
— Містер Вілсон дуже давно не був у моїй хаті, — відповів Еткінс, якому, видно, сама згадка про юнака була неприємна. — Ну, та я вашими справами й не цікавлюсь. Я не регулятор, то мені й нема ніякого діла до зборів.
— Так, — погодився Браун, який, проте, не хотів відмовлятися від свого наміру. — Але я вам ось що скажу: Вілсон, здається, думає осісти в цій місцевості назавжди. Я гадаю, що кращого сусіда вам годі й бажати.
— Ви забуваєте, що я навряд чи лишуся в Арканзасі, — заперечив Еткінс.
Браун побачив, що говорити далі про те — марна річ, принаймні зараз. Тим паче, що до хати зайшла місіс Еткінс, а невдовзі по тому й Елен з дитиною.