На дикому Заході
- Автор: Герстекер Фридрих
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Євген Попович
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «На дикому Заході». Краткое содержание книги:
«На дикому Заході» — повість про перших європейських поселенців у штаті Арканзас на американському материку. Невеличкими острівцями розкидалися їхні селища по берегах річок. Фермерам-переселенцям не дає спокою банда грабіжників і вбивць, що діє в околиці. Очолює її місцевий проповідник, що з міною святого «доносить до пастви слово боже», а насправді у вільний від молитов час творить своє чорне діло. Письменник цікаво розповідає, як фермери згуртовуються на свій захист і врешті перемагають злочинців.
Повість Ф. Герштекера перекладено кількома європейськими мовами.
— А я вас прошу не з Еткінсом поговорити, а з кимось іншим.
— З ким же це?
— З пані Раусон. Ви з Робертсами добре знайомі, і Маріон дуже до вас прихильна, я знаю.
— Пані Раусон, — тихо, в глибокій задумі проказав Браун. — Хіба вона може допомогти?
— О, її думка для Еткінсів дуже багато важить, — запевнив Вілсон. — Вони зроблять задля неї все. Вона дуже добра дівчина. Ви хіба не згодні зі мною?
— Любий Вілсоне, — мовив Браун і відвернувся, — краще б вам у цій справі звернутись до когось іншого, аніж до мене. Ліпше б за вас попросив сам Раусон.
— Та це я знаю, — відповів Вілсон трохи аж сердито. — Коли ж я не зношу того святенника. Приблудився сюди рік тому, сам каже, що нічого не має, нічогісінько не робить, тільки проповідує, не одержуючи за те ні від кого ані цента, волочиться так по окрузі всі дванадцять місяців і раптом одружується з найкращою, окрім Елен, дівчиною на Фурш-ля-Фев. Я сам нічого не маю проти Раусона і не можу нічого мати. От тільки, що він боягуз, але яке мені до того діло? Однак просити в нього ласки я не стану, хоч би навіть від того залежало моє щастя.
— А ви вже до неї сватались?
— Атож, і та стара відьма сказала, що витурить за двері, коли ще раз побачить мене в хаті.
— І ви знову туди їдете?
— Аякже. Але не до хати, — засміявся Вілсон. і— Не такий я дурний. Елен сьогодні пере на річці за кількасот кроків від хати. Це нам майже єдина нагода трохи побалакати, то я вже хоч її не пропускаю. А як Елен скінчить свою роботу, я ще встигну доїхати до Боувіта. Ми вже недалеко від річки. Тут нам треба звернути праворуч, а то нас побачать від хати. Стійте, лишіть коня тут! А свого я заведу в очерет — там я його завжди ховаю.
За хвилину Вілсон вернувся й повів Брауна через вузьку кладку.
— Он вона. Але тихо, ми її злякаємо.
Вони навшпиньки підійшли ближче. Біля самого берега, всіяного жорствою, висів над ватрою великий чорний казан. Побіч нього на маленьких ослінчиках лежала випрана вже білизна, а біля дошки, прибитої до кілочків, стояла Елен. Вона витягала з казана плаття, вибивала його широким праником і дзвінким голосом підспівувала собі до роботи. Коло дівчини між двома гікоріями висіла сплетена з лубу маленька колиска, а в ній спала дитина, рум'яна, мов яблуко. Враз вона прокинулась, лупнула чорними очима й скривилася, наче ось-ось мала заплакати. Та Елен не спускала з немовляти ока. Не встигло воно прокинутись, як дівчина лишила прання й, тихо наспівуючи колискової, заходилася присипляти дитину.
Вілсон тихенько підкрався ззаду й обняв дівчину. Вона злякано стрепенулася.
— Не сердься, — прошепотів він. — Глянь, я привів до тебе свого приятеля, який…
Елен швидко озирнулася і, вгледівши Брауна, кинулась тікати. Однак Вілсон устиг її схопити за руку і благально мовив:
— Елен, він же наш приятель і знає, що ми кохаємось. А крім того, — подражнив він її, — не годилося б панночці тікати й лишати напризволяще дитину. Маю я слушність чи не маю?
— Не маєш! — засміялася дівчина. — Ти ж знаєш, що ніколи не можеш мати слушності.
— Гарний мені порядок, — обернувся Вілсон до Брауна, — просто чудовий. Проти нього й наші регулятори нічого не вдіють.
— О, ті мерзенні регулятори! — вигукнула Елен.
— Ви такої поганої думки про регуляторів? — спитав Браун.
— Авжеж. Мати й батько розповідали мені про них страшні речі. Батько присягався, що вб'є кожного регулятора, який переступить вночі його поріг із ворожими замірами.
— Вони не такі лихі, як думає ваш батько, — зауважив Браун. — А якщо й…
— Дайте й мені слово докинути, — перебив їх Вілсон. — Я не для того сюди прийшов, щоб слухати суперечку про регуляторів. Елен, ти більше не говорила зі своєю матір'ю?
— Говорила, — сумно мовила дівчина. — Вона каже, що я повинна вийти за того неотесаного Котона.
— За Котона? — здивовано спитав Браун.
— Атож. Правда, мати мені заборонила згадувати його прізвище перед чужими. А чому, не знаю. Однак я швидше вмру, аніж вийду за нього.
— Ти й не повинна йти за нього, — сердито мовив Вілсон.
— А ви того Котона давно бачили? — спитав Браун дівчину.
— Ні, недавно. Він, здається, чотири дні тому повернувся з Міссісіпі, а там був десь днів із десять. Але він до нас приходить тільки ввечері. Я його не зношу. — такий бридкий, потайний… Ви його знаєте?
— Знаю, але не дуже добре. Мабуть, він приходить… Що це з Вілсоном?
Браун здивовано витріщився на товариша. А той, як вуж, майнув в очерет і за мить зник. Та скоро Браун збагнув, у чім річ. Бо на стежці, що вела від хати, показалася огрядна постать місіс Еткінс.