На дикому Заході
- Автор: Герстекер Фридрих
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Євген Попович
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «На дикому Заході». Краткое содержание книги:
«На дикому Заході» — повість про перших європейських поселенців у штаті Арканзас на американському материку. Невеличкими острівцями розкидалися їхні селища по берегах річок. Фермерам-переселенцям не дає спокою банда грабіжників і вбивць, що діє в околиці. Очолює її місцевий проповідник, що з міною святого «доносить до пастви слово боже», а насправді у вільний від молитов час творить своє чорне діло. Письменник цікаво розповідає, як фермери згуртовуються на свій захист і врешті перемагають злочинців.
Повість Ф. Герштекера перекладено кількома європейськими мовами.
— Давно пора, — зневажливо мовив Котон. — Але я б порадив панові проповідникові поїхати з молодою жінкою на острів — то було б чудове місце для місіонера.
Раусон насупився і відвернувся. Але Джонсон підтримав розмову:
— Котон саме згадав про острів, і я б хотів почути за нього щось певніше. Я знаю, що він лежить на Міссісіпі, але хоч я двічі відгонив коней до річки, а на самому острові ще ніколи не був.
— Ну, то слухайте, — прошепотів Раусон, наче боявся, що його почує хтось чужий. — Острів ви знаєте — принаймні дорогу до нього. А нижче по річці лежить ще один, де багато всяких криївок на той випадок, якби на мешканців верхнього острова хтось зненацька напав. Люди, що живуть на тому острові, колись були під рукою Мореля, який тепер у в'язниці у Філадельфії став шевцем, чи що. Тепер у них за ватажка якийсь… але я не можу назвати його ім'я. Я присягався, що мовчатиму.
— То це добре організована банда? — спитав Котон.
— Так, найкраща з усіх, які є, її майже не можна викрити, бо всі, хто спілкується з нею, мають зиск тільки доти, доки вона існуватиме.
— Як же вони роблять своє діло?
— У всіх великих містах на Міссісіпі, на Огайо, на Вобарі, на Іллінойсі і навіть аж на Міссурі вони мають своїх агентів, здебільша молодих хлопців із Кентуккі та Іллінойсу. Ті винюхують, які човни плистимуть униз річкою і чим вони навантажені. Як у тих човнах є таке, що їм треба, або що вони сподіваються швидко й вигідно спродати в південних містах, то вони наймаються на них стерновими або звичайними веслярами, ведуть човни аж до острова, а там хитрістю або силоміць садять їх на мілину. Потім умовним знаком сповіщають, що прибула нова жертва — і команда… йде на той світ.
— От спритні, хай їм чорт! — вигукнув Котон. — А я дивуюся, чого в Міссісіпі так багато трупів!
— Так, вони вже вміють з ними впоратись, — мовив Раусон. — Але їхній промисел мені здається надто кривавим. Я з таким не хочу мати до діла.
— Я теж. А якщо в човні є жінки? — спитав Котон і аж здригнувся.
— Молодих жінок залишають на острові й суворо охороняють, бо кожен член ватаги може мати жінку.
— То вони їх не вбивають? — спитав Джонсон.
— Я не знаю, і це мене не цікавить, — відповів Раусон. — Але найголовніше те, що острів завжди може стати для нас останнім пристановищем. У найбільшій скруті нас там приймуть і оборонять. На це ви можете покластися.
— Хтозна, може, скоро нам доведеться скористатися з гостинності тих людей, — задумливо мовив Котон.
— Однак якщо ви побуваєте на острові, — застеріг Раусон, — то станете вже назавжди їхній.
— А ви вже були там? — обережно спитав Котон.
— Ні, ще не був, — коротко відповів проповідник. — А де Вестон? Може, його повідомити про небезпеку?
— Еткінс послав його до селища вгору по річці, — відповів Джонсон. — Завтра він має бути в Еткінса, а потім і до мене зайде.
— Я стомився, — позіхнув Котон. — Ляжу спати.
Він постелив кілька оленячих шкур, що лежали в кутку, ліг, укрився старою ковдрою й відразу ж міцно заснув.
Джонсон і Раусон сиділи біля коминка й мовчки дивилися на вогонь. В обох, видно, ще було щось на серці, але ніхто не хотів починати розмову. Нарешті Джонсон тихо озвався:
— Ти боїшся, що нас викрили?
— Ні, — так само тихо відповів проповідник. — Ні, але думаю, що викриють.
— Як?
— Я боюся, що індіянин має якусь підозру. Він на мене сьогодні так глянув, що я майже певен цього.
— Ти, правда, маєш особливу причину боятися індіянина, — прошепотів Джонсон. — Ти знищив усі сліди?
— А то ж як. Одежу я виправ тієї самої ночі, хоч з пораненою рукою мені було не легко. Дірку на рукаві, що її прорубала томагавком та відьма, залатав, а ножа цілий тиждень тримав закопаного в землі.
— А як з тим, другим… Не знайшовся ножик?
— Ні, — відповів Раусон ще тихіше. — Він у Робертсових руках. Я його сам бачив. Він питав мене, чи я його знаю. Сам дивуюся, Джонсоне, як я ту мить не виказав себе.
— На Арканзасі вбито якогось багатого торгівця і взято тисячу доларів, — сказав Джонсон, скоса позираючи на приятеля. — Ти саме був у тій місцевості. Нічого про те не чув?
— Хай тобі чорт! Плещеш казна-що! — вилаявся проповідник. — Чи я повинен знати про кожне вбивство в штаті? Дбай про свої власні справи й лиши мене в спокої. А чи ти певен, що Вестон триматиме язика на зашморзі? Не треба нам було посилати його аж до острова.
— Я думаю, що він відданий хлопець, — заперечив Джонсон. — Хоч, звичайно, людині в душу не заглянеш. А ти справді завтра одружуєшся?
— Так. Правда, обставини не дуже сприятливі, але це найкраще, що я можу зробити. Коли все виявиться, то, мабуть, це буде мій найменший гріх, що я наостанці подумав ще й про жінку собі.