Твори в 4-х томах. Том 3

Бо люди в нашому містечку хоча й можуть бути жорстокі, але душі в них добрі, і від природи їм властиве почуття справедливості. Але люди в шеренгах вже озлобилися, і хміль ударив їм у голову, і тепер вони були вже не такі, як тоді, коли вийшов дон Беніто. Ніхто, мабуть, не цінує радості, яку дає нам вино, так, як я, але не знаю, як в інших країнах, а в Іспанії хміль — страшна річ, особливо коли він не тільки від вина, і п'яні люди роблять багато такого, чого не можна робити. А в твоїй країні не так, Inglés?

— Так само, — сказав Роберт Джордан. — Коли мені було сім років, мати взяла мене з собою на весілля, в штат Огайо. Я мав нести квіти в парі з однією дівчинкою.

— І ти справді ніс квіти? — спитала Марія. — Як це, певне, було гарно!

Тоді в тому містечку повісили на ліхтарному стовпі негра, а потім спалили. А ліхтар був такий: щоб: його засвітити, лампу пускали вниз до тротуару. І негра хотіли повісити за допомогою пристрою, але він зірвався…

— Негра! — сказала Марія. — Звірюки!

— Вони були п’яні? — спитала Пілар. — Невже вони допилися до того, що спалили негра?

— Я не знаю, — відповів Роберт Джордан. — Бо я підглядав з-за завіски. На вулиці було повно народу, і коли негра почали вішати вдруге…

— Як тобі було тільки сім років і ти дивився з вікна, то звідки ти можеш знати, п'яні вони були чи ні,— сказала Пілар.

— Отож кажу, коли негра почали вішати вдруге, мати відтягла мене від вікна, і більше я вже нічого не бачив, — сказав Роберт Джордан. — Але відтоді я не раз пересвідчувався в тому, що п'яні люди в моїй країні такі самі, як і скрізь. Вони огидні й жорстокі.

— Ти був тоді зовсім маленький, — сказала Марія. — В сім років ще не розумієш таких речей. Я ніколи не бачила справжніх негрів, тільки в цирку. Хоча, може, марокканці — теж негри.

— Декотрі з них — негри, а декотрі — ні,— сказала Пілар. — Про марокканців я можу дещо розповісти.

— Про них і я можу розповісти, — сказала Марія. — Ще більше, ніж ти.

— Не треба про це згадувати, — сказала Пілар. — Тобі це шкодить. На чому я зупинилася?

— Ти казала, що люди в шеренгах сп'яніли, — відповів Роберт Джордан. — Ну, а далі?

— Власне, не можна сказати, що вони сп'яніли, — мовила Пілар. — До справжнього сп'яніння було ще далеко. Але щось у них уже змінилося, бо коли дон Гільєрмо вийшов і зупинився, випроставшись, — невисокий, короткозорий, сивий, у сорочці, застебнутій на запонку, але без комірця, і перехрестився, дивлячись просто себе, хоч нічого не бачив без окулярів, а потім рушив уперед, спокійно й поважно, — його можна було пожаліти. Але хтось із шеренг крикнув:

— Сюди, доне Гільєрмо! Прошу сюди, до нас, доне Гільєрмо! Весь ваш товар у нас.

Наглузувавшись із дона Фаустіно, вони вже не розуміли, що дон Гільєрмо зовсім інша людина і коли вже його вбивати, то треба вбивати швидко й з гідністю.

— Доне Гільєрмо! — крикнув хтось. — Може, послати когось до твого особняка по окуляри?

Дон Гільєрмо не мав особняка, бо він був небагатий, а фашистом став тільки з честолюбства і ще для того, щоб утішити себе — мовляв, хоч я перебиваюся дрібними заробітками, торгую дерев'яним знаряддям, а все ж належу до такого кола! А ще він став фашистом через свою жінку; вона була дуже побожна, а він її так любив, що не хотів від неї ні в чому відставати. Дон Гільєрмо мешкав за три будинки від майдану, наймав квартиру, і коли він зупинився, дивлячись своїми підсліпуватими очима на шеренги, на дві шеренги, між якими мусив пройти, з балкона його помешкання закричала жінка. То була його дружина, вона побачила його з балкона.