Твори в 4-х томах. Том 3

Поки дон Рікардо не вийшов лютий і не образив усіх нас, я певна, в шеренгах багато знайшлося б таких, котрі дорого б дали, щоб опинитися деінде. І якби хтось крикнув: «Слухайте, відпустімо решту! Вони вже дістали добру науку», — напевно, більшість погодилася б.

Але своєю відвагою дон Рікардо погано прислужився тим, що зосталися. Бо він роздрочив людей, і якщо доти вони виконували свій обов'язок не дуже охоче, то тепер в них кипіла лють, і це зразу ж далося взнаки.

— Виведіть священика, тоді все піде швидше! — крикнув хтось.

— Виведіть священика!

— Три розбійники у нас уже були, тепер давайте священика!

— Два розбійники, — сказав якийсь присадкуватий селянин тому, хто це крикнув. — Два розбійники було з господом нашим.

— З чиїм господом? — спитав той, весь — червоний від злості.

— З нашим господом — це ж так мовиться.

— У мене ніякого господа немає — навіть для сміху, — сказав той. — І ти краще прикуси язика, коли не хочеш сам прогулятися між шеренгами.

— Я такий самий республіканець, як і ти, — сказав присадкуватий. — Я вдарив дона Рікардо по зубах. Я вдарив дона Федеріко по спині. А дона Беніто не поцілив. Я просто називаю його так, як усі: наш господь. І з ним було два розбійники.

— Туди й розтуди твоє республіканство. І цей у тебе «дон», і той у тебе «дон».

— Тут їх усіх так називають.

— Ну, я цих cabrones називаю інакше. А твого господа… Ага! Он іще один вийшов!

І тут ми побачили ганебне видовище, бо тепер із дверей ayuntamiento вийшов дон Фаустіно Ріверо, старший син дона Селестіно Ріверо, поміщика. Він був високий, з білявим, гладенько зачесаним назад волоссям; він завжди носив у кишені гребінця і, певно, й зараз, перше ніж вийти, встиг причесатися. Він був страшенний бабій і боягуз і все життя мріяв стати матадором-аматором. Він водився з циганами, матадорами й постачальниками биків і любив ходити в андалузькому костюмі. Але він був боягуз, і всі мали його за блазня. Якось було оголошено, що він візьме участь в аматорському бої биків на користь притулку для старих в Авілі і що він уб'є бика з коня, по-андалузькому — дон Фаустіно довго навчався цього. Та коли він побачив величезного бика, якого йому підставили замість того, малого й кволого, що його він сам собі вибрав, він прикинувся хворим і, кажуть, навіть застромив собі два пальці в рот, щоб виблювати.

Коли він вийшов, із шеренг загукали:

— Hola, доне Фаустіно! Гляди, не ригай.

— Слухай, доне Фаустіно! Там, під кручею, є гарненькі дівчата.

— Доне Фаустіно! Зажди хвилинку, зараз ми приведемо бика ще більшого, ніж той, від якого ти втік.

І хтось іще крикнув:

— Гей, доне Фаустіно! Чи ти чув коли, що таке смерть?

Дон Фаустіно стояв і все ще удавав сміливця. У ньому ще не охолов запал, який спонукав його сказати, що тепер піде він. В такому запалі він колись оголосив, що уб’є бика. Так само йому стукнуло в голову, що з нього вийде матадор-аматор. Тепер його надихнув своїм прикладом дон Рікардо, і він стояв на дверях такий собі відважний красунчик, і зневажливо кривився. Але говорити він не міг.