Вогнем i мечем. Том другий

— Чого ж ти так сполошився, добродію? — спитав Володийовський. — Якщо це він, то Бог сам послав його нам у руки. Заспокойся, ваша милость. Ти певен, що це він?

— Як у тому, що з тобою розмовляю. На власні очі бачив: він перевдягався.

— А він тебе, ваша милость, бачив?

— Не знаю, здається, ні.

У Володийовського очі заіскрилися, мов вуглини.

— Ей, жидку! — тихо покликав він корчмаря, швидко махаючи рукою. — Іди сюди!.. Є іще вихід із ванькира?

— Нема, тільки через цю кімнату.

— Кушелю! Під вікно! — прошепотів пан Міхал. — О, тепер він од нас не втече!

Кушель, не кажучи й слова, вибіг із кімнати.

— Заспокойся, ваша милость, — сказав Володийовський. — Не над тобою висить смерть, а над ним. Що він тобі може вдіяти? Анічогісінько.

— Та це я від здивування не можу прийти до тями! — відповів Заглоба, а про себе подумав: «Справді-бо, чого мені боятися? Пан Міхал під боком — нехай Богун боїться!»

І, прибравши грізного вигляду, схопився за ефес шаблі.

— Пане Міхале, він уже нікуди від нас не дінеться!

— Тільки чи це він? Мені й досі не віриться. Що йому тут робити?

— Хмельницький його шпигувати послав. Це вже напевне! Постривай-но, пане Міхале. Давай схопимо його і поставимо умову: або він оддає князівну, або ми видаємо його правосуддю.

— Якби тільки князівну віддав, а там нехай йому хрін!

— Ба! А чи не мало нас? Лише двоє і Кушель третій. Він боронитиметься, мов несамовитий, та й людей при ньому кілька.

— Харламп із двома приїде — буде нас шестеро! Годі!.. Цить!

Цієї миті відчинилися двері, і Богун увійшов до кімнати.

Напевно, він не впізнав тоді Заглоби, коли той заглядав до ванькира, бо тепер, побачивши його, ураз здригнувся, і ніби полум’я пробігло по отамановому обличчю, а рука блискавкою опустилася на ефес шаблі, — та все це тривало лише якусь мить. Спалах погас, але обличчя трохи зблідло.

Заглоба дивився на нього, не говорячи ні слова, отаман теж стояв мовчки. У кімнаті стало так тихо, що чути було, як пролітає муха. Двоє чоловіків, долі яких у такий дивний спосіб переплелися, вдавали, ніби один одного не знають.

Це тривало досить довго. Панові Міхалу здалося, що минула ціла вічність.

— Жиде, — сказав раптом Богун, — далеко звідси до Заборова?

— Не далеко, — відповів жид. — Ваша милость зараз їде?

— Так, зараз, — мовив Богун і пішов до дверей, що вели в сіни.

— Дозвольте! — пролунав Заглобин голос.

Отаман зупинився як укопаний і, обернувшись до Заглоби, вперіщився у нього своїми страшними чорними зіницями.

— Чого тобі, добродію? — спитав коротко.

— Гм… Мені здається, що ми вже колись бачилися. Чи не на весіллі часом на вкраїнськім хуторі?

— Авжеж! — різко сказав отаман, знову опускаючи руку на ефес шаблі.

— Як здоров’ячко? — поцікавився Заглоба. — Бо ваша милость тоді якось так швидко з хутора подався, що я не встиг і попрощатися.

— А ти, добродію, шкодував про це?

— Певно, що шкодував, ми б іще потанцювали — компанія саме підспіла. — Тут пан Заглоба показав на Володийовського. — Оцей ось рицар тоді під’їхав, котрому страх як кортіло з вашою милостю ближче познайомитися.