Гадючник. Дорога в нікуди
- Автор: Мориак Франсуа Шарль
- Серия: Вершини світового письменства #35
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Дмитро Паламарчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Гадючник. Дорога в нікуди». Краткое содержание книги:
Вперше в житті я відчув утіху від того, що я не найгірша людина. Я не маю охоти мститися їм. Принаймні я не вигадуватиму іншої помсти для них, окрім позбавлення спадщини. А вони ж її чекають не дочекаються! Висохли з нетерплячки, вмиваються потом з тривоги.
— Зірка скотилася! — гукнув Філі.— Я не встиг нічого загадати!
— Ніколи не встигнеш! — сказала Жаніна.
А її чоловік підхопив з незмінною своєю дитячою веселістю:
— Як побачиш падучу зірку, зразу гукай: «Мільйони!»
— Ну й дурень же цей Філі!
Всі попідводилися. Під садовими стільцями шурхотіла жорства. Я почув, як брязнув засув біля входу, потім у коридорі захихотіла Жаніна. Загуркотіли зачинювані двері. Я дав собі слово. У мене вже два місяці не було ядухи. Отже, ніщо не заважало мені податися до Парижа. Звичайно, я їду без попередження. Але я не хочу, щоб ця мандрівка скидалася на втечу. До ранку я обмірковував свій давній план. Я його зважив з усіх боків.
XIIІ
Я встав опівдні, втому як рукою зняло. Викликав Буррю телефоном, він приїхав після того, як я поснідав. Майже годину ми з ним розмовляли, проходжуючись під липами. Іза, Женев'єва та Жаніна здалеку стежили за нами, і я тішився з їхньої тривоги. Шкода, що чоловіки в Бордо! Вони говорять про низенького дідка-повіреного: «Буррю за нього ладен душу згубити». А насправді нещасний Буррю — мій невільник, я його узяв у шори. Як же він, бідолаха, благав мене того ранку, щоб я не давав зброї проти нього в руки можливого мого спадкоємця…
— Не турбуйтеся, — казав я йому, — він же поверне вам цей папір, тільки-но ви спалите підписану вами заяву…
Йдучи, Буррю низенько вклонився дамам, а вони ледь кивнули у відповідь, і він насилу сів на свого велосипеда. Я підійшов до жінок і заявив, що ввечері вирушаю до Парижа. Іза почала відраджувати: нерозумно їхати самому з такою хворобою.
— А що діяти? — відказав я. — Треба віддати важливі розпорядження. Хоч ви того не помічаєте, але я думаю про вас.
Вона тривожно дивилася на мене. Іронічний тон зрадив мепе. Жаніна глянула на матір і сказала:
— Бабуся або дядько Юбер могли б поїхати замість вас, дідусю.
— Слушна думка, дитино моя… Дуже слушна! Але, бач, я звик усе робити сам. До того ж це погано, я сам знаю, що погано, але я нікому не довіряю.
— Навіть своїм дітям? Ох, дідусю!
Як манірно і з яким притиском вимовила вона слово «дідусю»! Жаніна напустила на себе лагідний, чарівний вигляд. Ах! Цей пронизливий голос, я чув його минулої ночі у хорі інших родичів… І я засміявся дуже небезпечним для мого здоров'я сміхом, задихаючись, кашляючи. Мабуть, налякав їх. Ніколи не забуду жалюгідного, змарнілого Ізиного обличчя. Певне, в неї теж були приступи. Жаніна, мабуть, почала в'язнути до неї, тільки-но я повернувся до них спиною: «Не давайте йому їхати, бабусю…»
Але моя дружина вже втомилася воювати, вона геть знемоглася, виснажилася, знесилилася. Недавно я чув, як вона сказала Женев'єві:
— Якби оце лягти, заснути та й уже не прокинутися…
Тепер мені було шкода її, як колись було шкода бідну матір. А діти штовхали проти мене цей старий, розбитий, не придатний уже служити таран. Безперечно, вони любили її по-своєму; змушували, щоб вона викликала лікаря, дотримувалася його приписів. Коли дочка й онука пішли, Іза підступила до мене:
— Слухай-но, — квапливо сказала вона. — Мені потрібні гроші.
— Сьогодні у нас десяте. А я дав тобі першого на цілий місяць.
— Так, але мені довелося позичити Жаніні: вони у великій скруті. В Калезі я завжди заощаджую: я верну тобі з тих грошей, що ти даси мені в серпні…
Я відповів, що такі витрати мене не обходять, мені нема чого утримувати якогось Філі.
— Я заборгувала різникові й пекареві.. Ось поглянь…
І вона дістала рахунки з сумочки. Мені стало шкода її.
Я запропонував підписати чеки:
— Так принаймні я буду певен, що гроші не підуть куди-інде…
Вона згодилася. Я взяв чекову книжку і тут помітив, що Жаніна з матір'ю стежать за нами, гуляючи по розарію.
— Певен, — мовив я, — вони гадають, ніби ми розмовляємо про щось інше…