Гадючник. Дорога в нікуди
- Автор: Мориак Франсуа Шарль
- Серия: Вершини світового письменства #35
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Дмитро Паламарчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Гадючник. Дорога в нікуди». Краткое содержание книги:
Я одразу впізнав нерішучі інтонації, затинання чоловіка Женев'еви; цей бідолаха Альфред досі не пустив ані пари з уст. Женев'єва і тут його урвала гострим, крикливим голосом, яким завжди розмовляла з чоловіком:
— Ти з глузду з'їхав! Хіба акції Суецького каналу продано?
Альфред розповів, що у травні він зайшов до тещі якраз, коли та підписувала запродажну, і вона йому сказала: «Здається, саме час їх продати, вище вони не піднімуться, а що далі, то більше знецінюватимуться…»
— І ти нас не попередив? — гукнула Женев'єва. — Та ти несусвітний бовдур! Це він звелів їй продати акції! І ти говориш про це так спокійно, ніби нічого й не сталося…
— Але ж я гадав, Женев'єво, що мама тримає вас у курсі. А оскільки за шлюбним контрактом чоловік не має права на посаг…
— Воно-то так, а хто поклав до кишені прибуток від цієї операції? Як ти гадаєш, Юбере? Кажете, він вас ні словом не попередив? О боже, все життя прожити з таким чоловіком…
Втрутилася Жаніна — попрохала говорити тихіше: ще збудять її дівчинку. Кілька хвилин розмова точилася так тихо, що я нічого не міг розібрати. Потім піднісся Юберів голос:
— Я все думаю про те, що вони щойно казали. На маму сподіватися нема чого, вона на таке не піде. Принаймні треба її підготувати до цього не поспішаючи…
— А може, їй здасться все-таки кращим це, ніж розлучення. Адже розлучення судом неминуче приведе і до церковного розлучення, а отже, тут постає питання сумління… Звичайно, те, що запропонував Філі, на перший погляд не надто справедливо. То й що? Не ми ж будемо суддями. Зрештою все залежить не від нас; нам треба тільки порушити питання. Його буде розв'язано на нашу користь лише тоді, коли компетентні власті визнають це за потрібне!
— А я вам ще раз кажу, що все це вилами по воді писане, — заявила Олімпія.
Певне, Юберову дружину довели до білого жару, раз вона так галасує. Вона заявила, що я людина врівноважена, маю здоровий глузд.
— І можу вам сказати, — додала вона, — що я часто з ним згодна, і я зуміла б ним крутити, як сама схотіла б, аби не втручалися тільки ви…
Я не розчув, що сказав їй Філі, мабуть, пустив якогось дотепа, бо всі засміялися, і тільки-но Олімпія розтуляла рота, знову знімався регіт. До мене долітали уривки фраз:
— Ось уже п'ять років, як він не виступає в суді. Не може більше виступати.
— Через серце?
— Так, тепер через серце. Але коли він вийшов із суду, то ще не був тяжко хворий. Не ладнав з колегами — ось у чому річ. Сутички відбувалися прилюдно, і я вже зібрав про них деякі свідчення…
Марно я напружував слух. Філі і Юбер зсунули стільці, і я чув лише невиразне бубоніння, потім обурений вигук Олімпії:
— Годі-бо! Це єдина людина, з якою я можу побалакати про книжки, обмінятися думками, і ви хочете…
З відповіді Філі я розчув лише: «Несповна розуму». А потім раптом озвався одвічний мовчун, Юберів зять, і вимовив приглушеним голосом:
— Прошу вас шанувати мою тещу.
Філі відповів, що він просто пожартував. Чи ж вони обидва не були жертви в цій справі? Юберів зять тремтячим голосом почав запевняти, що він не вважає себе за жертву й одружився з кохання, а тоді всі хором гукнули: «І я!», «І я!», «І я теж!» Женев'єва глузливо сказала чоловікові:
— Ах! І ти теж? Ну й хвалько! То ти одружився зі мною, не знаючи нічого про батькові статки? А згадай, що ти мені прошепотів у вечір наших заручин? «Він нічого не хоче нам сказати. Та байдуже. Ми ж добре знаємо, багатство його величезне».
Гримнув сміх, потім загули голоси, і серед них знову піднявся Юберів. Юбер говорив сам кілька хвилин; я почув останню його фразу:
— Йдеться передусім про справедливість, про моральність. Ми боронимо своє майно і священні права сім'ї.
У глибокій, досвітній тиші їхні слова долинали до мене виразніше.
— Стежити за ним? У нього зв'язки з поліцією, я вже не раз переконувався. Його попередять…
А за кілька хвилин:
— Всім відома його твердість, його жадібність. Треба відверто сказати, в двох чи трьох процесах він нібито поводився неделікатно. Але щодо здорового глузду, врівноваженості…
— У кожному разі, ніхто не заперечуватиме, що він ставиться до нас не по-людськи, не по-світськи, протиприродно.
— І ти гадаєш, моя маленька Жаніно, — сказав Альфред своїй дочці,— що цього досить, щоб поставити діагноз?
Я зрозумів, я все зрозумів! У моїй душі запанував глибокий спокій, утихомирення дала мені ця певність: вони самі іроди, а я жертва. Мені приємно було, що моєї дружини нема серед них. Поки вона була тут, то якось ще боронила мене, і при ній вони не зважувалися заїкнутися про свої задуми. Тепер мені все відомо, але я їх не боюся. Ну й бовдури! Та хіба вам пощастить запровадити опіку над такою людиною, як я, або запроторити мене до божевільні? Спробуйте лишень пальцем кивнути, то я одразу поставлю Юбера в безнадійне становище. Він і гадки не має, що його доля в моїх руках. А щодо Філі, то я маю ціле досьє… Я не збирався з нього скористатися. А втім, я й тепер його притримаю, не пущу в хід. Досить лише показати їм усім зуби.