Гадючник. Дорога в нікуди
- Автор: Мориак Франсуа Шарль
- Серия: Вершини світового письменства #35
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Дмитро Паламарчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Гадючник. Дорога в нікуди». Краткое содержание книги:
Гай-гай! Досить мені було, двічі зустрітися з ним, і я вже мав про нього певну думку. Для такого, як він, моя писанина буде зовсім не цікавою. Що він може тут збагнути, цей жалюгідний прикажчик, цей бовдур, який тільки й знає ставити на коней?
Вночі, коли поїзд ішов із Бордо до Парижа, я намагався уявити собі, що він мені закидатиме, і заздалегідь готувався оборонятися. Як на нас впливають усі ці шаблонні повороти романів і театральних вистав! Я не мав сумніву, що в мого позашлюбного сина душа сповнена гіркоти й високих дум! Я наділяв його то суворим благородством Люка, то вродою Філі. Що завгодно уявляв, лише не те, що він може нагадувати мене. Невже є батьки, які тішаться, коли їм кажуть: «Ваш син схожий на вас!»?
Я виміряв ненависть до самого себе, побачивши перед собою свого двійника. Я любив Люка як рідного сина за те, що він анітрохи мене не нагадував. Робер, проте, де в чому різнився від мене: він, нездара, не витримав навіть найлегших іспитів. Після кількох марних спроб він махнув на науку рукою. Мати, жили з себе висотуючи, щоб вивести його в люди, почала зневажати його. Вона повсякчас його під'юджує, натякаючи на його провали; він хнюпиться, бо не може примиритися, що пропало стільки грошей. Ось у цьому він справжній син. Але те, що я збираюся його озолотити, передати йому цілу маєтність, ніяк йому в голові не вкладається. Йому бракує уяви. Такого багатства він не може осягнути і не вірить несподіваному диву. Щиро кажучи, і мати, і він сам боїться:
— Це ж незаконно… нас можуть посадити…
Ця пухлява бліда жінка з фарбованим білявим волоссям, ця карикатура на ту дівчину, яку я колись кохав, утупила в мене все ще гарні очі:
— Якби я зустріла вас на вулиці,— сказала вона, — то не впізнала б.
А я, хіба я впізнав би її? Я боявся, що вона має на мене серце, захоче помститися мені. Я боявся чого завгодно, тільки одного не чекав: цієї понурої байдужості. Вона зчерствіла, отупіла од восьмигодинного клацання на машинці і боїться скандалів. Ця жінка ще зберегла хворобливий страх перед правосуддям, з яким мала сутички в минулому. Але ж я розтлумачив їй свій намір: Робер візьме в якомусь банку сейф на своє ім'я, я перенесу туди свої статки. Він дасть мені доручення на право відчиняти сейф і зобов'яжеться не торкатися цього сейфа до дня моєї смерті. Звичайно, я вимагатиму, щоб він підписав заяву, де визнав, що все у сейфі належить мені. Не можу я віддаватися в його руки, я зовсім його не знаю. Мати й син заперечують — мовляв, після моєї смерті знайдуть цей документ. Ці ідіоти нещасні не хочуть покластися на мене.
Я спробував пояснити їм, що можна в усьому довіритися сільському адвокатові Буррю, він мені зобов'язаний, і я веду з ним справи уже сорок років. У нього зберігається пакет з паперами, на якому я написав: «Спалити в день моєї смерті». І я певен: він його спалить. Я поклав туди і Роберову заяву. Я цілком певен, що Буррю все спалить, до того ж у ньому, цьому пакеті, лежать папери, які йому вигідно знищити.
Проте Робер та його мати бояться, що після моєї смерті Буррю нічого не спалить і візьметься їх шантажувати. Я й про це подумав; що ж, тоді я передам їм до рук таке, від чого Буррю миттю опиниться на каторзі, якщо писне хоч слово. Роберову заяву Буррю має спалити в них на очах, і лише тоді вони повернуть йому зброю, яку я їм дам. Чого їм іще треба?
Але вони нічого не можуть зрозуміти, ця дурепа і цей бевзь, вперлися і торочать своє. Я їм підношу мільйони, а вони замість упасти навколішки, як я гадав, сперечаються, розводяться… Нехай і справді є якийсь ризик! Справа варта заходу! Так ні, вони не хочуть підписувати документ:
— А як нам подавати декларацію для прибуткового податку? Тут усе не так просто! Ми ще матимем халепу…
Ох і ненавиджу я свою рідню, коли ще не витурив цих двох дурнів і не хряснув у них перед носом дверима! Вони бояться моєї рідні:
— Та вони почують, де собака заритий… і потягнуть нас до суду…
Робер і його мати гадають, що мої кревні вже попередили поліцію і що за мною стежать. Тому вони згоджуються сходитися зі мною лише вночі чи на околиці міста. Та хіба мені з моїм здоров'ям можна не спати ночами і цілі дні роз'їжджати на таксомоторі! Навряд чи мої щось мають на підозрі: я не вперше мандрую сам, і звідки їм знати, що недавно вночі в Калезі я, невидимий для них, був на їхній військовій раді? Принаймні вони ще не вистежили мене. І ніщо не завадить мені цього разу домогтися свого. А від того дня, як Робер пристане на мою пропозицію, я спатиму спокійно. Він боягуз, а тому сидітиме й не рипнеться.