Гадючник. Дорога в нікуди
- Автор: Мориак Франсуа Шарль
- Серия: Вершини світового письменства #35
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Дмитро Паламарчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Гадючник. Дорога в нікуди». Краткое содержание книги:
І, трохи подумавши, кинув:
— Треба буде іноді навідуватися до сейфа, ще поки ви живий… щоб у банку звикли до мого обличчя. Я ходитиму туди по гроші для вас…
— Бачте, — додав я, — в мене ще й за кордоном кілька сейфів. Якщо ви бажаєте, якщо вам здасться певнішим…
— Кинути Париж? Дзуськи!
Я йому розтлумачив, що мешкати він може в Парижі і їздити за кордон, коли треба. Він спитав, як я тримаю своє багатство — в цінних паперах чи готівкою, і насамкінець сказав:
— А все-таки хотілося б мати на руках листа від вас: мовляв, при доброму розумі бувши, ви своєю охотою заповідаєте мені свою маєтність… Бо хто ж його знає. Раптом усе випливе нагору, і мене звинуватять у крадіжці… Та й так усе-таки на душі буде спокійніше.
Він знову замовк, купив собі арахісу і став його наминати так жадібно, ніби вмирав із голоду. І раптом:
— До речі, а що вони вам зробили поганого?
— Беріть, що вам дають, — сухо кинув я, — і не питайте.
Його драглисті щоки злегка зашарілися, губи скривилися в усмішці, що нею він, мабуть, відповідає на догани господаря, і тоді сяйнули його білі гострі зуби — єдина окраса його непоказного обличчя.
Він чистив арахіс і не озивався. Здавалося, він не був у захваті. Певне, уява його малювала всіх чортів. Треба ж нарватися на типа, який бачить у цій чудовій махінації самий тільки ризик — адже ризик той зовсім невеличкий. Мені захотілося його засліпити блискучим майбутнім.
— У вас є подружка? — спитав я зненацька. — Можете тепер побратися, заживете, як заможні буржуа.
Він непевно махнув рукою і похитав журно головою. Я наполягав:
— А втім, можете тепер завести собі іншу, яка вам більше до серця. Може, ви накинули оком на якусь жінку, на вашу думку, недоступну…
Він нашорошив вуха, і вперше я помітив: у його очах блиснув молодий огонь:
— То я можу взяти панну Брюжер!
— Хто вона така, ця панна Брюжер?.
— Та ні, я жартую, вона старша продавщиця в Дермаса, уявіть лишень! Яка пишна жінка! На мене й не гляне. Ніби я порожнє місце…
Я його запевнив, що коли він матиме бодай двадцяту частку свого багатства, то все одно зможе одружитися з будь-якою старшою продавщицею Парижа.
— Панна Брюжер! — повторив він.
А потім знизав плечима.
— Ні, де там!
У грудях усе ще боліло. Я подав знак кельнерові. Раптом Робер показав себе напрочуд щедрим:
— Нi, пане, що ви, я сам!
Я з утіхою поклав гроші до кишені. Ми підвелися. Музиканти складали свої інструменти. Погасли гірлянди електричних лампочок. Тепер Роберові можна було не боятися, що його побачать зі мною.
— Я проведу вас, — мовив він.
Я попрохав його йти повільніше: серце ще нило. Я висловив йому свій захват, що він не поспішає здійснити наш намір. Правда, сказав, що коли я вмру цієї ночі, то він утратить велике багатство. Він скривив байдужу гримасу. Власне кажучи, я потурбував спокій цього хлопця. Він був майже одного зросту зі мною. Чи набереться він коли панських звичок? Таким-бо він здавався забитим, мій син, мій спадкоємець! Я спробував побалакати з ним по щирості, запевняв, ніби мені стало совісно, що я кинув напризволяще його самого і його матір. Робер нібито здивувався: він вважав, що я чинив «цілком пристойно», пересилаючи їм вряди-годи гроші.
— Багато хто і не подумав би так зробити. — І додав моторошні слова: — Не першого ж вас вона мала…
Очевидно, він без усякого жалю судив свою матір.
Ми підійшли до нашого ґанку, і нараз Робер сказав:
— А що, як я зміню роботу? Візьмусь до такого діла, щоб можна було бувати на біржі… тоді неважко буде пояснити, звідки, в мене такі гроші…
— Боже вас борони це робити! — сказав я. — Тоді ви все втратите!
Він стурбовано втупився в тротуар.
— А все через податок на прибуток, — що, як інспектор почне допитуватися?
— Але ж це готівка, незнане багатство, покладене в сейфи, до яких ніхто в світі, крім вас, не матиме доступу.
— Воно-то так, але…
Зморившись, я хряпнув дверима перед його носом.
XV
Калез
Крізь шибку, об яку б'ється муха, дивлюся на закляклі горби. Вітер, завиваючи, жене важке хмаровиння, тіні повзуть рівниною. Довкола мертва тиша, все завмерло, чекаючи першого удару грому. «Виноградник злякався», — сказала Марі такого самого журного літнього дня тридцять років тому. Знову розгорнув зошит. От яке в мене тепер письмо. Роздивляюся зблизька на літери, на рядки, підкреслені нігтем. Я все-таки доведу до кінця свої нотатки. Мені треба, доконче треба все сказати, тепер я знаю, до кого звернено цю сповідь, тільки багато сторінок доведеться видерти, а то їм несила буде витримати. Окремі місця і я не можу спокійно перечитувати. Раз у раз спиняюся, затуляю обличчя руками. Це людина, це людина серед людей, ось хто я! Може, вас і нудить від таких, як я, а проте я існую.