Не сподівайтеся позбутися книжок
- Автор: Эко Умберто, Кар’єр Жан-Клод
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-131-7
- Переводчик: Ірина Славінська
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Не сподівайтеся позбутися книжок». Краткое содержание книги:
Ж.-Ф. де Т.: У «Маятнику Фуко» ви пишете про видавництво, яке англійською можна було би назвати «vanity press», тобто видавництво, що видає книжки коштом авторів. Це також місце появи деяких шедеврів…
У.Е.: Так. Але тут не йдеться про романну вигадку. До того, як написав цей роман, я опублікував розвідку про видавництва цього типу. Достатньо надіслати текст у одне з таких видавництв, щоб воно щедро оросило вас похвалами про ваші літературні чесноти та запропонувало видаватись у них. Ви вражені. Вони дають вам підписати угоду, згідно з якою ви повинні фінансувати видання вашого рукопису, в обмін на що видавець забезпечує добру пресу і навіть — чому б і ні, справді — літературні відзнаки. Контракт не уточнює, скільки примірників видавець має надрукувати, але наполягає, що всі не продані книжки буде знищено, «якщо тільки ви не захочете їх придбати». Видавець друкує три сотні примірників, сотня з яких призначена для подарунків родичам письменника, і ще дві сотні — для надсилання в редакції, де ті книжки одразу ж викидають у смітник.
Ж.-К.К.: Лиш подивившись на назву видавництва.
У.Е.: Але у цього видавництва є довірені рецензенти, що швидко пишуть огляди та вихваляють цю «важливу» книжку. На радість родичам, автор купує ще, скажімо, сотню примірників (що їх видавець швидко додрукує за потреби). Наприкінці року автору кажуть, що продажі добрими не були (і що наклад досяг десяти тисяч примірників), тож нерозпродані книжки буде знищено. Скільки автор хотів би купити таких примірників? У письменника фрустрацію викликає думка про знищення омріяної книжки. Тож він купує ще три тисячі примірників. Видавець друкує ці три тисячі та продає їх автору. Оборудка процвітає, бо у видавця майже немає жодних витрат на дистрибуцію.
Інший приклад «vanity press» (але подібних публікацій можна згадати ще цілу купу) — це праця, яка в мене є у колекції, «Біографічний словник італійців-сучасників». Принцип полягає в тому, що за появу в цьому словнику потрібно заплатити. Там можна знайти «Павезе Чезаре, народився 8 вересня 1908 року» з уточненням: «Перекладач і письменник». Все. Далі можете знайти аж дві сторінки, присвячені Паоліцці Деодато, про якого ніхто ніколи не чув. Поміж цих анонімів є, можливо, найвеличніший з них — такий собі Джуліо Сер Джіакомі, що вчинив товсту книжку на 1500 сторінок, де міститься його листування з Ейнштейном і Пієм XII і де оприлюднені лише його листи до обох адресатів, адже, звісно, жоден із двох йому не відповідав.
Ж.-К.К.: Якось я видав книжку «коштом автора», але без жодних сподівань її продавати. В ній ішлося про актора Жана Карме. Її я написав після смерті актора, адресована вона кільком близьким людям, книжку набрав на комп'ютері я сам із допомогою однієї помічниці. Згодом ми її прошили, видали всього п’ятдесят примірників. Сьогодні хто завгодно може «зробити» книжку. Поширення — це вже інша історія.
У.Е.: Одна італійська щоденна газета, до речі, дуже серйозна, пропонує своїм читачам редагувати їхні тексти на замовлення ще й за смішні гроші. Імен редакторів на такому творі не стоятиме, бо вони не хочуть брати на себе відповідальність за авторські ідеї. Без сумніву, подібні речі можуть зменшити активність «vanity press», але, імовірно, піднімуть активність марнославних осіб. Ніщо не зупинить марнославство. Але в цій історії є і позитивний бік. Ці видання — анонімні, так само в інтернеті вільно циркулюють ніде більше не опубліковані тексти, які є сучасною формою «samizdat», тобто самвидаву, єдиного способу безцензурно поширювати ідеї в умовах диктатури. Всі ті, хто раніше видавав самвидав на власний страх і ризик, можуть публікувати тексти в мережі без великої небезпеки для себе.
Та техніка самвидаву дуже стара. Можна знайти книжки XVII століття, опубліковані в містах із назвою Франкополіс або щось подібне, тобто у вочевидь вигаданих містах. Ішлося про книжки, за які їхніх авторів могли звинуватити в єресі. Знаючи про це, письменники та видавці виготовляли їх підпільно. Якщо у вас є в бібліотеці книжка того часу, що не має окремої сторінки з іменем видавця, значить, у вас — підпільно видана книжка. Таких не бракувало. Максимум, що ви могли зробити в часи сталінської диктатури, якщо були не згодні з політикою партії, це видавати самвидав. І ваш текст міг циркулювати більш або менш таємно.