Юність Василя Шеремети

— Стій, — каже перелякано Василь. — Ти це направду?

Прихода подивився на Василя синіми, м’якими очима. — Ти цього ще не помітив?

— Ні, — каже Василь. — Я цього не помітив... Ну, як це... Ну, як? Кажеш, народ?

— Так. Наш народ... У масі... Одиниці — ні! У нас є люди, що шанують розум... Але я краще читаю: “їм” — це значить масі. Я дивився на них зблизька й здалека... Боже великий! Це справжня маса, ті юні людики, розпатлана моруга з білими гладкими лобами, на котрих росте добра, тверда чуприна. І як боляче, що у нас немає виховників. Вони ж ложки не вміють тримати в руках. Ця трагедія змушує їх шукати еманації. Вони лізуть читати великі і грубі книги, щоб вперто і трагічно для них їх не розуміти. Я кажу про Козенка і я мовчу про Гриба. Ці антиподи є на землі тільки для того, щоб були маси і були їх проводирі, але вони одно тіло. Гриб — маса. Козенко — вождь маси.

— Не читай, Анатолю! — каже Василь.

Анатоль перестає читати і здивовано дивиться на Василя.

— Я, — продовжує Василь, — не можу такого чути. Знаю, що ти кажеш правду, але не можу... Але скажи мені... Ні... Ти таки скажи: ти віриш у свої слова? Звідки ці спостереження? Яка це, власне, злочинна думка... Не думаєш ти, що ми себе... Ну, як тут краще, мужніше сказати? Розклеюємо... Нашу душу? Я чую, що ми її розводимо у воді, мов цукор...

— І ти сказав правду... Мов цукор. Робимо солодку атмосферу. Василь деякий час думає, надумує, дивиться на край стола, де лежить томик із золотим тисненням, великі, чіткі літери втиснені у стару шкіру. Цей томик переложений листівкою і видно, що Прихода зовсім недавно мав з ним діло.

— Та-а-а! Щось нам треба робити... щось більше. Я ще не знаю, що саме. Може, йти на якусь велику війну. Наша революція, це велетенська хиба. Що нам вона дала? Революцію роблять... малі люди. Чи не правду кажу? Я жахнувся, Анатолю... Невже наш Козенко буде кермувати долею народу?

Це був їх тон... Так вони грали і грали якраз міцно. Мабуть, їх гостро вражено. Василь мав натягнуті нерви, а серце билось у грудях сильніше, ніж коли інше. Після Анатоль прочитав Василеві свої вірші. Василь знайшов їх трагічно слабими, але з чемности не висловив цього. Анатоль показав Василеві великий, грубий у темно-малиновій обкладинці зшиток, де списано педантичним письмом багато віршів. Між віршами інколи помітки — листки, сухі квітки, позлітка, шматок стрічки. Василь не питав, але здогадувався. Прихода подобрішав, розм’як, поширився. Дивився і бачив Василя по-новому як ніколи, вийняв кілька малих конвертів, на котрих дрібними і нерівними літерами були писані признання. Василь не міг вийти з дива. Прихода вже дістає такі прекрасні листи, і Василь мусить йому подивляти...