Юність Василя Шеремети

— Я вимагаю, щоб Гриб узяв назад свої слова, а як ні, то я сам виступаю...

— Виступай! — крикнув Біленко...

Прихода встав і ображений вийшов. Біленко виступив на середину і, розмахуючи руками, ревів:

— Бачили? І варто мати такого товариша! Хто за те, щоб він був в гуртку? Піднось руку! Ніхто. — І справді ніхто, бо ніхто не брав цього поважно. Але Біленко не вдовольняється.

— Хто проти Приходи! — крикнув він. І більшість рук піднеслося.

— Більшість! Більшість! — реве Гриб. Геть з Приходою! Гнатюк дзвонить, а потім звертається до всіх.

— Я уважаю за неможливе провадити ці збори. Тут справді зібрались люди, які не хочуть порядку. Вони хочуть іншого і хай те інше мають. Я зрікаюсь головування.

Зчинився шум, гамір. Говорили всі, а ніхто не слухав. Мовчали тільки Шпачук та Козенко. Вони були зовсім спокійні і по-своєму тріумфували. Василь встав і, вибравши момент, сказав:

— Я ще не почуваюсь божевільним, щоб тут бути! — він взяв свою кепку, надягнув її низько на лоба і вийшов. За ним голосно пристукнулись двері. Ще ніколи не був він так дошкульно, гостро зворушений, як тепер. Десь там, за плечима, востаннє чув рев своїх товаришів, але в ту саму мить він уже біг поночі вниз вузькою і слизькою стежкою. Ноги ковзались, але він тримався з усіх сил. Потім біг глибокою дорогою. Високо і далеко, над густим гіллям величезних осокорів та кленів серед білих хмарин блищав білий місяць. Подекуди, де сяйво його проривалося до землі, іскрився переливно сухий сніг.

Спочатку Василь сам не знав, куди має бігти. Біг і біг. Засунув руки у кишені своєї чорної чемерки і швидко сукав ногами. Місто ще жило, рухалось. Коли вирвався на Широку вулицю, йому полегшало. З брязкотом балабонів промайнули санки. Візник з башликом на голові бив батогом по конях.

І аж біля кав’ярні “Уділ”, якраз там, де мав повертати на свою вулицю, спало йому на думку: скочу до Приходи. Інакше не буду спати... Василь біжить далі і далі, штовхається по вузенькому хіднику, ковзається на зворотах, зупиняється перед вечірнім комільотом і купує “Кур’єра”.

Потім звернув на Директорську і пішов швидко під гору...

Прихода був уже дома; роздягнений, без краватки, він уже сидів у своїй кімнаті і писав. Відчинила його господиня — міцно, добре збудована жінка з великими карими очима.

— Це ти? — дивується Прихода...

— Як бачиш...

— Що там? Що там? Кажи!

— Ідіоти! — з серцем вирвалось у Василя.

— Ну, що?

— Каналії! Це вони навмисне. Вони хотіли мене не тільки висміяти. Більше... Ти розумієш? Знаєш, Анатолю? Я вже все збагнув... Це тактика... Затягнути немилу людину і скомпрометувати... Ну скажи сам? Ти ж бачив... Не думаєш, що це комуністи? Але що я їм зробив? Що? Я маю враження, що вони просто ненавидять. Усе ненавидять. Усе чисто. Мене, тебе, Настю, директора, Варвару Сергіївну... Більше. Я тобі скажу: вони ненавидять самих себе... От клянусь, Анатолю, що це так... Скажеш мені, що Шпачук когось любить? Чи може когось любити Козенко?.. Вони просто гидують любов’ю... їм огидне це слово, воно їх крутить, як халєра... Ех...