Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва

Прокидається вона вмент, як од поштовху, й зараз же поплавком випорскує з ліжка, в котрому безсоромно, мов одвіку тут прописаний, посапує з незнайомим форкаючим підсвистом сплячий мужчина, і пахне по-чужому, — що це таке було, раптовий позов нудоти?.. В устах кисло, в кімнаті темно, за вікном горить утіленням самотности вуличний ліхтар, котра ж це година?.. Її гонить якийсь нутряний, фізіологічний страх, але нога трапляє в замет прохолодного шовку, це сукня, її парадова, жужмом валяється долі, підняти, розправити, напам’ять кинути в бік крісла (чутно, як, шелеснувши, приземлилась), Господи, як холодно, і б’є дрожем, аж зуби дзиґотять, і сироти промацуються на передпліччях, крупно так, розсипом, наче пшоно, ну так, вона ж заснула голою, але це не тому, це внутрішня трясучка, хміль із мене виходить, чи ще яка біда, ах, як погано, Боженьку, як же погано, — кутаючись в остиглого чоловікового халата (коли той ідіот нарешті забере свої речі?), вона нетвердо, хистко вимачковується на кухню, де світне табло показує пів на четверту, ох і ні фіга собі, — і опускає себе на краєчок стільця обережненько, мов скляну, намагаючись дихати рівно, на раз-два-три, вдих, раз-два-три, видих, сеанс медитації, мало що не йога, в-душу-в-Бога, хху-у-у… Ну от, а тепер можна поставити чайник, кілька звичних, заспокійливих рухів, і так мирно палахтить під ним у пітьмі голуба газова квітка, дуже зворушливо. Ні, то, виявляється, не зуби цокотіли, то виносився звідкілясь ізсередини нагору, кастаньєтним ритмом, ось цей-от віршовий рядок, що тепер раз у раз повторюється машинально, губами, мов платівка заскочила: «Мимо ристалищ, капищ, мимо шикарных кладбищ, мимо Мекки и Рима по свету идут пилигримы…» А дурні ж вірші, дурні, як сирі дрова, і шкварчать так само, а от же ж, причепилося, — і зненацька, впершись руками в край плити, Дарка стенається од плачу, схлип виходить не горловий, а сливе черевний якийсь, схожий на стогін, і вона знов мусить, заковтнувши повітря, притамувати віддих, раз-два-три, щоб не розбитися на друзки: нащо ж, нащо це все, навіщо воно здалося, Господи, і за яким хріном таке життя?.. І вже й неясно, про чиє саме їй ідеться, а от би тільки якось витримати, перетравити, якось видихати цей страшний гніт несправедливости, цей споконвічний людський зойк до небес: «Господи, за що?», і цей жаль, живий і пекучий, за всім тим, чим ми так і не стали, і вже не станемо, ніколи.