Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва

Роман, який задумав Млинарський, мав називатися «Некрополь» (місто мертвих). Скажімо, група осіб, які не зналися між собою, купила з аукціону місця на ще неіснуючому цвинтарі — ці люди вже давно втратили інтерес до нормального життя у місті, погубили товаришів, знайомих, полишалися без родин, у них позатиралися всі реальні зв’язки з Містом, вони самотні, злиденні, непотребні, вони майже неживі, вони не хочуть, не вміють жити так, як загал, а загалові войовничо не подобається їхній первинний спосіб життя, коли ж вони зламалися, загал попросту перестав їх зауважувати — властиво тому всі вони зважилися на такий крок, щоб подбати хоч би про зовнішні тутешні форми нетутешнього життя — зробивши крок, однак, бояться і зробленого і себе — може, саме цей страх, змішаний з таємним бажанням посилити його ще більше (як-не-як, справжнє живе переживання, загострена екзистенція) і з намаганням вихопитися з-під панування страху хоч тут, примушує кожного прийти на Цвинтар раз, потім ще і ще, ховаючись від випадкових свідків, пізніше — ще й один від одного, поступово звикаючи до своєї ділянки, до власної землі, поступово переносячи туди все більше того, що в’яже їх з життям — вони вже тайно знаються, це химерне, але вже самовартісне спілкування: уникаючи і прагнучи одне одного, спостерігаючи і ховаючись, вивчаючи графіки, розклади, маршрути, повадки, напрямки, звички і уподобання, врешті демонструючись, знаючи, що тебе оглядають, можливо з кількох точок зору, вдаючи, що не знаєш, але так, щоб могли зрозуміти, що знаєш більше, ніж навіть можливо, входячи на все складніші перехрестя цієї загальновизнаної гри — потім мусить статися так, що двом десь, колись не розминутися, вони відкриваються один одному, це для них таке щастя, яке нестерпно діє на всіх, хто його підглядає, вони викриваються і викривають інших, найнесміливіших — починають влаштовувати свої місця, і з часом це більше подібно на спільнобудівничу толоку, врешті стирається семантика цвинтаря; вони переносять сюди свої звички, перебираються самі, виплекують вперше якусь власну нішу, достосовуючись лише власних смаків — з’являється все більше способів комунікації, — але вони все ж деструктуровані як особистості, на кожному тягар звичок, котрі донедавна були імітацією сенсу, вони позбавлені досвіду, який би виходив за межі власного переживання порожності (переживання власної порожності), вони не встигли за розвитком термінології і номінації, їм важливо мислити словами і поняттями, їх почуття значно перевищують можливості вияву тих почуттів — хтось додумується, що треба стати камерним оркестром — роздають інструменти за порядком, як мають сидіти в оркестрі, а сидять за схемою розміщення ділянок — міняючись ділянками (з’явились певні сталі пари, товариства, для яких питання безпосереднього сусідства є принципово важливим), міняються інструментами, то не шкодить, бо початково ніхто не вміє грати ні на чому — тепер їхнім головним заняттям стали безперервні репетиції траурних маршів — вони достатньо випорожнені і достатньо спраглі чогось ліпшого, щоб досить скоро опанувати дилетантським володінням інструментами (враховуючи навіть всі обміни ними) — певний час марші вдовольняли їх, але незабаром того виявилося замало — серед них є один невдаха-композитор, який, власне, і керує оркестром, вишколює музикантів — йому доручають написати щось відповідне — для композитора то є першою справжньою подією, першою нагодою стати справжнім композитором, він довго і вимучливо намагається компонувати — але світ цвинтаря ефемерний, композитор добрий і витончений, а талант його примарний — проте він приніс ноти — це Моцарт, симфонія, переписана композитором від руки у бібліотеці, з партіями лиш тими, які є у їхньому оркестрі — музика всім дуже сподобалася, всі без труда повивчали свої партії, та спільне виконання огидне, кожному бракує легкості, розкутості, вміння прислухатися до інтонацій, кожному бракує свободи.