Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
(…І все це брехня, бо насправді нічого не минає — хоч скільки не старайсь наживати потім поверх того, воно однак темнітиме зісподу, крізь шкіру років, як невиводний крововилив…)
Якось перемеженилась та ціла веремія — чи хтось із впливових батьків Поганої Компанії спромігся прикрутити вентиля, чи школі не на руку була лиха слава, їхня школа мала вельми поштиву репутацію, а кому воно треба, відмінювання на всіх нарадах, райвно, міськвно (рима проситься сама собою!), комісії, інспекції, та хай Бог милує! — так що вщухло. Вщухло. Якийсь час іще зберігався в класі круг Скальковської режим ізоляції, але — розсоталось помалу-малу, як і з Даркою. Тільки вчителі, точніше, вчительки лютували (казали, одинокий фізкультурник тоді на педраді й спробував стати в її обороні, але якось надто вже глупо йому вийшло, та й яка могла бути оборона?) — зле її трактували, направду зле, чого вона безперечно не заслуговувала, тримаючись рівно й безвиразно, хорошистка, як і давніш, і раз навіть послана на районну олімпіаду — з англійської б то, чи що, — а проте якийсь збудний, дражливий дух, видать, крізь неї просочувався, як отой млосно-солодкий, ледве вловний (тільки зовсім уже зблизька, разом із теплом тіла), і тим розпусніший (певно, вважали вони) пах не-інакше-як-материних парфумів, — свербів їм у ніздрях, вступав у кров і темнив на виду: Скальковська, вийди з класу!.. (Труснувши головою, як лошатко іно-відрослою гривою, з закушеною спіднюю губкою — чи то розплакатись збираючись, а чи, навпаки, розсміятися? — зосереджено, мов назавжди, складала до портфеля книжки й зошити: вузька, довга спина в поздовжній клавіатурі ґудзиків і підторочці по-тенісному куценької спіднички по проходу між партами — до дверей — у дверях — не обертаючись: Дарка щоразу не втримувалась провести її з свого місця поглядом, мов на щось сподіваючись, але спина була зачинена щільно, як і двері за нею зачинялися — без грюку, в чому теж, аби охота, можна було б добачити натяк на знущальність, і тому, знову й знову, — вийди з класу, Скальковська! — і добре їй так…)
А в дев’ятому, недобувши останньої чверті, вона вийшла вже назавжди. А вслід за нею звільнився й учитель фізкультури — колишній майстер спорту з плавання, сорокалітній мужик із бурхливою сивіючою чуприною (чому спортсмени так рідко лисіють?!), з їдким потом і волосками в ніздрях. З’ясувалося, що в них із Ленцею був роман, цілу ту весну. Хтось їх підстеріг.
…Звалені в кутку роздягалки старі дерматинові мати, такі шкарубкі на дотик, мов довго вимочувані в ропі, і сухий, встояний, якийсь уже й свійський, як буває в давно покинутих стайнях, запах задавненого дитячого поту, — чи не тільки дитячого, а ще й того другого, навального й їдкого?..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Хтось повсякчас проживає за тебе твоє життя — одну з його можливих, ніколи тобою не здійснених версій. Всі почуття, що по-справжньому в’яжуть нас з іншими, від любови до заздрости, походять від цієї потаємної туги за іншими життями — інстинктивно вгаданими, розпізнаними н а ш и м и життями, яких ми, одначе, ніколи, ніколи не будемо м а т и.
І хтось нас боронить, хтось ослоняє собою — проживаючи їх за нас. І ми спимо без кошмарів.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Звичайно, казала Дарчина мама, в усьому винуваті батьки: тільки глянути на ту матінку, одразу все ясно. Кажучи це, вона стригла нігті — з різким, ляскучим звуком: як завжди, кравецькими ножицями — манікюрних у них в домі не водилося. В голосі їй стояло, мов пам’ятник, — слупом — торжество матері, котру, з якого боку не глянь, нема в чому звинуватити. І ще щось поза тим, що вже тоді змусило Дарку нагороїжитися, хоча й мовчки, в собі: безлика й безособова, завважки в усі десять атмосфер океанського дна, відвічна правота р о д у — супроти виламаної з його реґул одиниці, моторошна штука.