Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва

Додому Дарку проводжає Вовка Лясота. В таксі вона з’ясовує, що його підстрижена à-la Chekhov борідка пахне одеколоном: здається, Givenchy. Він цілує її в плече під бретелькою сукні й бурмоче щось про своє розлучення, Дарка каже: «Заткнись, будь ласкавий», — і ще хоче додати: «А то я зараз закричу», тільки мужських сповідей їй у цій хвилі й бракує, — але вирішує облишити таку складну фразу до кращих часів, зосередившись натомість на поцілянні ключем у двері, що вдається їй з третього разу. Найгірше, що при тому все й далі пам’ятається, ба навіть іще невідчепніше, ніж було: так, ніби, замість потонути у випитому, піднялося на поверхню й цілком запрудило голову, ох, як паршиво. Лясота тимчасом обернувся на гарячого джмеля й гуде їй у вухо, як від самого восьмого класу боявся до неї підступитись, і облягає її звідусюди важким сопінням і натиском чужого тіла під настовбурченою і вже зайвою тканиною, ну й дуже добре, тобто нічого доброго, звичайно, і ні від чого не рятує, і навіть зосередитись вона як слід не годна, але спробує, спробує, — ошатна сукня на бретельках непоштиво летить на підлогу, і коли він різко, охнувши, входить у неї, й знайоме тепло всередині прокидає й виводить на яв приспану, було, пам’ять тіла, що враз робиться найголоснішою, голоснішою за все інше, вона подається з глухим задоволенням — од несподівано щирої вдячности Лясоті за короткочасне визволення, що він, певна річ, радісно бере за ознаку власної мужської невідпорности, і тому виходить йому цілком незле, цілком, ов, диви, та й геть добре виходить, ой, ой мамочко, ой-ой-ой, — і потім вона лежить каменем, уткнувшись йому в плече, а він питається в неї над головою, новим і глибоким од зворушення голосом, аж їй робиться ніяково від власної тому зворушенню невідповідности: «Ти знала, що я тебе любив?..» Схоже, йому також потрібен був реванш, що ж, гарно. Мужчини, еге ж. Які вони всі… одновимірні, прямолінійні — як задачка на дві дії… Вже сповзаючи в сон, уже рознімаючи безвільно той бульдожачий стиск, яким свідомість кріпиться до яви, вона встигає пригадати, як колись Лясота, сам далеко не з гірших учнів, непомалу був її здивував несміливим проханням допомогти з математики, — єдиний раз, коли могла запідозрити його в бажанні зостатися з нею наодинці, і на цій приємній думці, а точніше, придавивши нею, наче блюдцем — жука, якусь іншу, темну й неоковирну, на яку вже просто — не має сили, чесно, — Дарка нарешті засинає.