Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва

Про жодну вуздечку Дарка тоді, звичайно ж, не знала — та й ніхто в класі не знав, крім, звісно, батьків, серед яких ця новина цілком могла збудити сплеск статевої активности: атмосфера була наелектризована, — а знала вона тільки те, що Ленцю зганьблено, безповоротно втоптано в якийсь темний кошмар, у хлань, що нагло розверзається під ногами там, де має бути твердо, сухо й добре освітлено, і тато з мамою вголос обурювались «цією малою проституткою», ба навіть ходили, в складі делегації від батьківського комітету, до директора з вимогою, аби Ленцю негайно забрано зі школи й тим назавжди відгороджено від аморального впливу решту дітей, само собою розумілося — хороших і чистих. (Які ж вони всі, в істоті, були більшовики, які нелюди, робить Дарка холодне, здивоване відкриття через чверть століття, — ціле те покоління гамузом, правовірні й дисиденти, думні, інакодумні й зовсім бездумні, Господи!..) І ще вона знала, що Ленця її зрадила — цим разом уже не по-дитячому: по-справжньому.

Назавжди.

(Стидке, і моторошно-ганебне, і водночас таке бентежно-доросле, голова йде обертом: з хлопцями, з тим, що бовтається в них між ногами, ще два роки тому вони підглядали на фізкультурі, штурхали одна одну ліктями, кихкотіли: у Б. все видно! — і що там могло бути «видно»? — з «великими» хлопцями, які «все знають», і тому роблять з нею невідомо-що, і вона їм те дозволяє — чужим і великим, і вони дивляться на неї так, як тоді Ігор М., — що цікаво, жодного зв’язку не мелькнуло з їхніми власними сапфічними іграми, а тільки ось це ятрило, що — як же, з чужими? Як давати чужим знімати з себе трусики? — на тім, що далі, уява туманилась, від чого мука була ще гіршою, але таки найгірше було: Ленцю, а я? Як же я?.. Дивна суміш знехтуваности, споневажености і статевої, й вікової, ну й жіноцької, вжеж не без того: як-не-як Ленцю було обрано, факт очевидний і необорний, обрано тими хлопцями для якогось іншого життя, а ти махом опинилася в смішних, незграбних, сутулих відмінницях, проваджених до театру зобабоки татом і мамою, як двома конвоїрами: кудись вона тебе не впустила, до чогось найголовнішого в собі не дала доторкнутися, і значить, усе-все було неправдою, бо під найсвітлішими, найекстатичнішими спалахами вашої єдности, що то здавалась такою навиліт прозорою, завжди був ховався той гігантський темний льох, повний запечатаних соромітних скарбів, уу-у, яка ж я була ідіотка!.. — і нічні ридання в подушку: глухо, давлячись, щоб не почули батьки…)